Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Ти цього теж не можеш знати, — пробурмотів Штепа.

— А от і знаю! Приятель один з особистої охорони товариша Сталіна з п’яних очей розплескав. Параноя у нашого батька й годувальника. Манія величі й манія переслідування. Вони, виявляється, одна без одної не ходять. От і довелося професора… того… нейтралізувати, полюбляв він вранці чайку з тістечком випити. Сашко не здивувався. Можливо, в цьому була винна горілка? Ані переляку, ані відрази, ані обурення він зараз не відчував. Паморочилося в голові. М’язи стали невагомими і погано слухалися. «Я п’яний… Так, я п’яний», — з полегшенням та приреченістю подумав він. А пам’ять, зрадниця-пам’ять розпластала перед ним ту, річної давнини, сцену: короткопалі, порослі рудим волоссячком руки, що стискали скриньку, порожній нерухомий погляд на сірому, наче глиняна маска, обличчі… Думки плуталися. Чийсь невблаганний голос доводив Сашкові те, про що він і так знав, те, що хотів сказати йому Губський: Бехтерев, мабуть, мав рацію. Але лише з погляду науки. Адже він не знав, що Йосип Джугашвілі навряд чи навіть наполовину був людиною. Хто може сказати, що є параноя у тих світах, з якими він зріднився, частиною яких став?

Хто назве Зло нормальним?

Київська область, автомагістраль Київ — Одеса, 12 листопада 20… року. 11.00

Втікачі вже давно вибралися за межі міста, їхнє авто неквапливо просувалося все далі на південь, нічим, не вирізняючись із сотень забризканих талою водою та брудним мокрим снігом машин. Івченко не поспішав, зараз це було ні до чого. Він майже невідривно дивився на дорогу, механічно керуючи автомобілем, а вся його увага була зосереджена на розповіді чаклуна. — Асасинами називають членів релігійного ордену, який було створено ще у 1190 році фанатиком-шиїтом Хасаном. У Європі ця людина була більше відома як Старий з гір. То був надзвичайно могутній таємний союз убивць. Хасан формував армію відданих, ладних померти на першу його вимогу фанатиків, використовуючи для цього гіпноз, найпростіші магічні прийоми, споював адептів наркотичнім зіллям і таке інше. То була настільки могутня організація, що Старий з гір міг у своїх інтересах скидати або садовити на престоли султанів та емірів. Могутніх правителів величезних імперій убивали просто у власних ліжках. Отрута й кинджал, інтриги, підкуп чи клятвовідступництво… Для асасинів не існувало заборонених прийомів.

— Єзуїти якісь… — пробурмотів Сашко.

— Так… Але ті, на відміну від асасинів, були знаряддям церкви і, загалом, перебували під її контролем, а Старий з гір… — Зрештою, вони натрапили на монголів, які тільки-но з’явилися в межах Середньої Азії. Асасини вирішили, що їх не влаштовує монгольський хан Гулагу і підіслали до нього вбивць. Але тут вони прорахувалися. Ханська охорона виявилася значно ефективнішою, ніж служби безпеки близькосхідних сатрапів. Кілерів зарізали, а потім асасини вповні випробували на собі лють та жорстокість нових володарів Азії.

Штепа посміхнувся й невесело промовив:

— Уперше жорстокість супротивників перевищила їхню власну. Протягом кількох місяців припинили існування сорок фортець, які належали асасинам. Бойовиків витягали з усіх шпарин, куди вони позабивалися, мов таргани, і різали просто на вулицях. Не допомагало нічого: ані слізні покаяння, ані клятви іменем Аллаха, ані цілування ханських чобіт. З того часу союз поступово занепав і вже не міг серйозно впливати на глобальну політику в тому регіоні. Однак його залишки, нечисленні, проте добре законспіровані й організовані, збереглися й до сьогодні. Асасини інфільтровані в різноманітні релігійні організації Сходу, переважно радикального спрямування. Можна не сумніватися в тому, що за більшістю терактів, які скоюють ісламісти, стоять саме асасини. Ледь не основна їхня діяльність на теперішній час — убивства, крадіжки, наркоторгівля, викрадення на замовлення. А тепер, схоже, їх найняли проти нас. Вони небезпечні, мов гадюки.

— Ви маєте якісь міркування щодо того, хто їх найняв?

— Якби то була якась конкретна людина… Чи конкретна організація… Біда, Сашко, в тому, що їх багато. Сатаністи, масони, сектанти…

— Але ж асасини — мусульмани?

— То й що, — знизав плечима Штепа. — Сатана в усіх один. Імена в нього різні. Починався дощ. З розкислого неба зривалися дрібні холодні краплі, шмагали залишки листя на сонних принишклих деревах і зникали в мертвій напівгнилій траві. Дощ врізався в лобове скло машини, яка мчала по шосе, розбивався на ледь помітний пил і, звихрений у каламутний шлейф, довго тягнувся слідом, немов боявся відстати. — І багато їх? — перервав мовчанку, яка затяглася, Івченко.

— Хтозна… Десять… Двадцять… Сотня… Стільки, скільки вони вважатимуть за потрібне. І, напевне, асасинами їхні сили не обмежуються. — Зрозуміло… — протягнув Сашко, — зрозуміло… Принаймні, тепер ясно, як вони змогли на вас вийти. У Києві сорок три готелі. Якщо мати достатню кількість людей та дещицю грошей, перевірити їх усі за дві години зовсім не складно.

— А потім? — запитала Наталі.

— А потім вони сіли на хвіст Миколі Михайловичу, аби відстежити його зв’язки, і встановили, куди ми вас перевезли з готелю. — Але ж нас везли вночі, вулиці були порожні, невже ваші люди не помітили б спостереження? — Розумничка, добре метикуєш. Ймовірно, вони встановили контакт Миколи Михайловича з Костянтинівим. А вже конспіративну квартиру вирахували через нього. В усякому разі, напад трапився майже одразу після його візиту. — Господи, що ж то за спецслужба, керівника якої можна вистежити, наче дрібного злодюжку?

— Наталі… — докірливо мовив Штепа.

— Усе гаразд, я не образився, це оперативні нюанси. Якщо за тобою вештаються не десяток людей з двома автомобілями, а в п’ять-шість разів більше, то, яким би професіоналом ти не був, виявити стеження шансів практично нема.

Обабіч дороги замиготіли будинки.

— Ну ось, майже приїхали.

— Куди? — здивувалася дівчина. — Адже ми повинні сьогодні відлітати.