Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Ти серйозно? — не повірив Сашко.

— Абсолютно. Щоправда, наслідки можуть бути не передбачувані. Ну, він же тобі пояснював.

— Так, я пам’ятаю, — замислено сказав Сашко.

— А що, тобі хотілося б, щоб я виявилася відьмою?

Він побачив в очах дівчини бісиків і промовчав, не знаючи, як відреагувати на це питання. Якусь хвилину йшли мовчки, старанно обходячи калюжі. Наталі розглядала наїжачені від сирості хати, узбіччя, порослі бур’яном, струнку будівлю щойно побіленої церкви на високому пагорбі. — Я от подумала, — сказала вона раптом, — у нас бізнесмен може замовити приватний літак і до маршруту внести кілька місць, куди він, можливо, полетить, адже ніколи достеменно не відомо, куди тебе закинуть справи… — Ти пропонуєш те саме зробити й нам? Можна спробувати, можна… Це ускладнить завдання для наших переслідувачів. Ах ти ж моя розумничко… — Дрібниці, — відмахнулася вона, хоча було видно, що похвала дівчині приємна. — Ти не додумався до цього тому, що не живеш у Європі.

— Однаково молодець.

Сашко помовчав і несподівано для себе самого сказав:

— Знаєш, що дивно, Наталочко… Я раптом зрозумів, що почав ставитися до вас, як до звичайних людей. Чи майже почав… А я ж думав: ніколи не звикну до думки, що поряд зі мною справжнісінький чаклун.

Він ішов, замислено торкаючись долонею мокрих гілок вишняку, який ріс біля стежки. Потім зітхнув, узяв дівчину за руку, стис, переплів із нею пальці. — Мені… мені однаково, хто ти. Тобто… не зовсім, звичайно, але я вірю тобі. Вірю…

Росія, Смоленськ, 12 листопада 20… року. 23.30

Злякано тремтіла, притискаючись до землі, ніч. Чорним звіром, дворовим псом сахалася, підібгавши хвоста, надривного виття дизельних двигунів, стогону гелікоптерів та гострих, мов леза стилетів, прожекторів. Ніч боялася. Боялася не людей. Вона боялася чудовиська, якого раніше не бачила, якого не знала й не розуміла. Чудовиська, якому не було місця в цьому світі і якому до цього світу зовсім не було діла. Ліс відступав перед тим, що було схоже на згусток брудного жовтого туману. Чорний моноліт повільно відсувався, шарпаючи небо нерівними, рваними краями. Дерева, земля одягалися в грубий щільний іній, тріщали від небаченого холоду й сосни-велетні, підломившись у колінах, падали перед монстром долілиць. Ніч скавуліла. Ніч тиснулася до ніг людей. Вона шукала захисту в тих, кого зовсім недавно ненавиділа і вважала слабаками. І не знаходила. Люди й самі з безпорадним жахом дивилися, як важко і невідворотно Аномалія наближається до міста, перестрибує річечки, болота та озера, перетворюючи їх на промерзлі до самого дна крижані плями, вбиває, не зважаючи на смертельні зойки й стогони. Смоленськ горів. Над обрієм спухали криваво-жовті відблиски, гасячи бліді зірки, ліниво облизували жовтий череп місяця. Горіли склади й нафтосховища, житлові будинки й магазини. Десь пожежі запалювала паніка, яка кидалася містом, десь вогонь породжували аварії, а десь його випускали мародери, котрі грабували місто, яке доживало останні хвилини… Усі шляхи на північ від Смоленська забиті. Люди рятувалися на машинах або йшли пішки. Йшли, часто озираючись назад, немов могли бачити звідси жах, який переслідував їх серед ночі. Несли на руках дітей і ту дещицю, яку змогли взяти із житла, залишеного назавжди. Зойки, плач, прокльони, автомобільні сигнали… Час від часу в цей ґвалт впліталися автоматні черги та одиночні постріли: армія й міліція все ще намагалася зупинити мародерів і бандитів. Раптово над містом шугонуло лунке ревіння сирен. Тисячі людей, які не встигли покинути місто, заметушилися вулицями. Хтось вискакував із машин, які застрягли в пробках, і біг геть, перекидаючи на асфальт таких же нещасних, спотикалися через тих, що впали, падали самі й відчайдушно намагалися встати, наштовхуючись на нових утікачів; хтось, втративши надію пробитися крізь людський вир, протягував військовим дітей, благаючи врятувати хоча б їх; хтось, напившись до нестями, просто сидів у підворітті, тупо дивлячись на людську кашу, вже не тямлячи, що відбувається. Найщасливіші… Сирени не змовкали, і це означало, що Аномалія ввійшла в місто. Південна його окраїна раптом поринула в темряву, наче хтось величезний опустив чорну завісу. Темрява була матеріальною, відчутною на дотик. І чужою. А потім люди почули гуркіт. Протяжний густий гук накрив місто, змусивши мимоволі пригнутися, відвернутися від страшного видовища катастрофи, що насувалася. Не витримали й обрушилися конструкції багатоповерхових будівель, які стали крихкими, мов скло, від страшного холоду, що впав на місто. Гук повільно повз уперед, ховаючи під собою тисячі й тисячі тих, хто не встиг чи не схотів евакуюватися; важко ворушився, мов небачений досі велетенський звір, який вишукував нову й нову поживу. Повз заціпенілі в очікуванні смерті будинки, крізь хаотичну мішанину з металу та людських тіл, натужно ревучи моторами, пройшла колона вантажівок з емблемами МНС. Ущерть набиті «Урали» йшли впритул за танком, який жбурляв із дороги покинуті легковики, а все нові й нові нещасні стрибали до них, чіпляючись за борти й тенти в останній спробі вирватися з пастки, на яку перетворилося палаюче місто.

Солдати на дахах вантажівок та на бронетранспортерах, які охороняли колону, відбивалися прикладами… Низько-низько над вулицею пролетів гелікоптер, а вслід йому посилали благання та прокльони. Місто вмирало. Місто корчилося в агонії. Корчилися в агонії людські долі. А сирена все ревла й ревла, замість дзвонів оплакуючи померлих. А потім, коли останній бронетранспортер зник за поворотом, звідкись збоку на вулицю вийшла дивна процесія з півтора десятка людей. Попереду, з великим хрестом у руках, повільно й урочисто крокував священик. Одна із стареньких, які йшли за ним, обережно несла ікону, дбайливо притискаючи до себе, наче хотіла захистити. А може, хотіла, аби ікона захистила її. І раптом сирени замовкли. Крізь крики, стогони та прокляття, крізь гул будинків, які розсипалися, крізь скрегіт автомобілів, які наштовхувалися один на одного, якимсь дивом пробився слабкий тремтячий тенорок священика. Молитва перемагала страх, долала гарчання звіра, який поселився в місті, жила, незважаючи ні на що. Збожеволілі люди не чули її, не помічали священика, збивали з ніг стареньких, але молитва не вмовкала. Підтримуючи священика своїми слабкими голосами, жінки вперто піднімалися і йшли, далі й далі. Вони крокували назустріч темряві й холоду, з погаслими, без жодної іскри, надії очима, а слідом за ними тихо опадали на бруківку слова псалмів, які втратили останні сили…

Київ, вулиця Володимирська, головне управління Служби безпеки України, 13 листопада 20… року. 9.00

Щойно закінчилася селекторна нарада. Костянтинів викликав Скрипника. — Принеси останні матеріали, що ми їх отримали з Академії наук. До десятої мене ні для кого нема.

— Слухаюся, Володимире Сергійовичу. Дорученець тихо зачинив за собою двері.

— І кави побільше! — крикнув услід йому генерал.

Він закурив, замислено пройшовся по кабінету і зупинився біля вікна, спостерігаючи, як за склом неквапливо кружляють великі пухнасті сніжинки. Уночі підморозило. Білий, ще не спаплюжений міським брудом пух лежав на газонах і клумбах, мов парашутики кульбаб проносився над асфальтом. Костянтинів зітхнув. Так не хотілося повертатися за стіл… Треба було ще раз продивитися відеозапис Сі-ен-ен зі Смоленська, кадри, від яких волосся ворушилося на голові, а потім читати матеріали, подані вченими, і думати, думати… Він глянув на годинник. Івченко обіцяв зателефонувати о десятій, аби нарешті повідомити, що збирається робити. Схоже, шефові він не дуже довіряє. Генерал усміхнувся. Нонсенс, голова могутньої служби практично повністю залежить від якогось там майора. Володимир Сергійович підозрював, що Івченко намагатиметься якомога швидше вискочити з країни і вискочити так, аби про це не знала «контора». От лише як? Потяг? Машина? Навряд чи. Сашко — чудовий професіонал, і йому відомо, що найвразливіший він якраз у дорозі. Отже, йому треба якомога більше скоротити час перебування в ній. Усе-таки літак… Костянтинів замислено потягнувся до телефону, але тут у двері постукали, і до кабінету з текою під пахвою й тацею в руці ввійшов Скрипник.

— А дозволу питати не потрібно? — буркнув генерал.

— Вибачте, пане генерал, я стукав.

— Гаразд, давай, що там у тебе.

Він відставив філіжанку, швидко переглянув покладену до теки довідку, зморщився. — Можливо… Ймовірно… Добре їм живеться, цим академікам. Цікаво, що було-б, якби я хоч раз на доповіді у президента сказав «ймовірно»?

Він закрив теку і несподівано запитав: