Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Антон сплюнув.

— Зайдемо?

— Та ну, до тих шкуродерів… Останню сорочку знімуть, — скривився Сашко. — Ненавиджу їх. — Я теж, — посміхнувся Губський, — але випити по п’ять крапель за зустріч було б зовсім непогано. Ходімо, гроші є, навіть більше ніж потрібно, не було де витрачати. До зали не заходили, розташувалися на абсолютно порожній о цій порі року терасі — добре, що морозу не було. Меткий офіціант обслужив їх за лічені хвилини. Приніс горілку в пузатій карафі, два кухлі пива, немудрящу, але тривну закуску.

— Ти що, — покосився Сашко на пиво, — змішувати…

— Не хочеш — не пий, — стенув плечима Антон, наповнюючи чарки. — Я запиваю лише пивом. На відміну від інших, на мене ця суміш так не діє. Він підніс чарку на рівень очей і крізь неї подивився на Сашка:

— Ну, давай за зустріч.

Хвацько перехиливши чарку, він підчепив виделкою маринований гриб, закусив і запитально глянув на друга.

— А ти чому не п’єш? Давай.

Сашко зітхнув, випив, скривившись, і швидко запив горілку зельтерською. — Не навчився ще пити? — поспівчував Антон і, криво посміхнувшись, несподівано видихнув: — А от я п’ю. І добре, що п’ю…

— Антоне…

— Не треба, Санько.

Він покрутив порожню чарку, повільно підсунув її до карафи, хмикнув якійсь своїй думці і знову налив.

— Ну і як ти живеш? Після… цього?

— Після чого?

Антон зазирнув Сашкові у вічі, примружився.

— Облиш, усе ти чудово розумієш. Ти ж зрозумів, що ми тоді привезли… Йому. Адже зрозумів?

Він швидко випив, зробив кілька швидких жадібних ковтків пива, зморщився. — Мовчиш… Я… я ж знаю тебе. Я знаю, що ти постарався забути це. Вдалося? Ну що ж, теж вихід.

Штепа, не дивлячись на друга, потягнувся до своєї чарки. Коли пив, відчував, як горілка ллється по підборіддю — пальці не слухалися, зрадливо тремтіли. Так, він боявся. Боявся Антона, боявся, що він затіє цю розмову, боявся воскресити демона, якого з такими труднощами поховав у найпотаємнішому куточку душі і який, незважаючи ні на що, час від часу намагався вибратися на світ Божий. Тоді Сашкові снилися жахи. А Антонові, певне, не вдалося приборкати свого демона. Труїв його алкоголем. Губський, мабуть, помітив той страх і більше не чіпав цю тему. Він мовчки налив сам собі, випив і тихо запитав:

— Тобі не хочеться знати, де я був?

— Та однак не скажеш.