Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Таємність, — скривився Антон, — ну її під три чорти, ту таємність. Ми з тобою бозна-коли зав’язли в цьому лайні, ми обидва мічені, тому маєш право знати. Ти зрозумієш, коли дізнаєшся… Він говорив, не підводячи погляду, не помічаючи, що безтямно колупає виделкою білосніжну скатертину, залишаючи на ній свіжі плями соняшникової олії. — А ще я хочу розповісти це, аби ти не думав, буцімто вже виліз з того лайна, — у голосі Антона бриніла злість, — не думав, що все скінчилося. Щоб не відвертався, намагаючись забути.

Він замовк, непевним рухом поправив скатертину й підвів на Сашка жалюгідний, змучений погляд.

— Давай вип’ємо.

Цього разу Сашко не заперечував, хоча друг уже добре захмелів. Сам хлюпнув собі й Антонові, перший підняв чарку. Антон випив повільно, наче смакував гірку рідину, кинув до рота шматочок хліба і, подивившись на спорожнілу карафу, дав знак офіціантові. Той швидко, наче тримав її за пазухою, замінив порожню посудину на нову. Штепа лише зітхнув. Колись від такої кількості випитого він уже давно хитався б на стільці, а зараз почувався абсолютно тверезим. До огидного тверезим… — Я був у експедиції, — повільно розповідав Губський, — знову в експедиції… Тільки цього разу досліджували російську Північ. Є на Кольському півострові таке озеро… Барченко був там ще у двадцять першому, спробував дістатися на острів Роговий, та з цього вийшов пшик.

— Барченко керував експедицією?

— Він…

Антон відкинувся на стільці, заплющив очі й хвилину сидів мовчки. Потім нахилився і втупив у Сашка почервонілі, з іскоркою божевілля очі. — А Барченко теж зрозумів… Чуєш, він теж зрозумів його.

Зрозумів, хто сидить у Кремлі.

— Ш-ш-ш… — зашипів Штепа, озираючись, — Ти що?!

— Злякався? — Антон хрипко розсміявся. — Не бійся, гірше вже не буде. Уже… Може, ми з тобою вже давно померли, га?

«Та він дійсно божевільний!» — промайнула думка. Сашко відсунувся від цього страшного погляду.

— Не бійся, — повторив Антон уже спокійніше.

Навколо не було ані душі. Лише у дальньому кутку тераси на перевернутому ящику від шампанського примостився офіціант, димів цигаркою, розглядаючи панянок, що проходили повз ресторан.

‘ — Там цікаве, розумієш, явище виявилося, — невлад продовжував Антон. Штепа навіть не одразу зрозумів, що той повернувся до розповіді про експедицію. — Місцеві називають це явище мерячінням. Розповідають, що його начебто насилають на людей шамани як помсту за якісь образи, що їм завдали. Не можна сказати, що то невідоме захворювання… Хоча, звичайно, воно зовсім і не є хворобою… Про цю заразу ще наприкінці минулого століття повідомляли купці. То тут, то там по всій російський Півночі спалахували осередки таємничої хвороби. Уночі, раптово, без видимої причини місцеві жителі впадають у стан близький до трансу. Вони починають кричати й співати на різних мовах, яких до цього взагалі не знали. Їхні тіла втрачають рухливість, немов дерев’яніють, декотрих б’є щось подібне до епілепсії. У такому стані вони абсолютно керовані й виконують будь-які, навіть самогубні для них команди.

Губський ковтнув пива і пересмикнув плечима.

— Моторошне видовище… Смикаються, співають, бурмочуть щось, і це передається від людини до людини, так що за якісь півгодини ціле село перетворюється на юрбу безпорадних істот.

Він жадібно допив пиво, витер рота рукавом, нахилився майже до самісінького Сашкового обличчя і гаряче зашепотів: — Та біс із ним, мерячінням тим. Зрештою, ми хоча й не розкрили його механізм, проте з’ясували, що то лише побічний ефект значно дивніших, страшніших і масштабніших процесів, що там відбуваються. І шамани, природно, не мають до них жодного відношення.

Він замовк, дочекався, доки офіціант, докуривши, пройшов повз них до залу і зашепотів: — Ще під час минулої експедиції Барченко знайшов дорогу. Стародавню дорогу, вимощену кругляками. Вона тягнеться від південного узбережжя Ловоозера до сусіднього з ним Сейдозера. Загалом близько півтора кілометра. Бозна скільки тисяч років тій дорозі, ймовірно вона давніша за єгипетські піраміди. — Цього не може бути, — не витримав Штепа. — Не могла вона так довго зберігатися. Антон лише всміхнувся. Він похитав головою, подивився на товариша, мов на немовля, й зауважив:

— А що з нею станеться… там?

— Ну… не знаю… Але ж час…