Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— А якщо їм це не відомо? Чому ви такі впевнені, що на нас напали ті, хто має таку ж інформацію про Аномалію, що й ви?

Чаклун спохмурнів.

— Знаю… Вважайте, що це інтуїція.

— Якщо ви такий сильний маг, навіщо вам я? Захищалися б самі. — Я можу це зробити, — серйозно відповів Штепа, — але зрозумійте, магічні прийоми — це надзвичайні заходи. Як вам пояснити… Всесвіт сповнений особливою субстанцією, чи полем, якщо хочете, яка, маючи велетенський енергопотенціал, водночас нейтральна. Вона немовби прагне до рівноваги. Назвіть це потенційною енергією Всесвіту. Древні називали її ефіром, тож і ми притримуватимемося цієї назви. Чаклуни черпають свої сили з ефіру, без його енергетики магія неможлива. Будь-який чаклунський прийом неминуче викликає збурення в цьому енергетичному полі, і з потенційної енергія ефіру навколо чаклуна перетворюється на кінетичну.

Штепа невесело всміхнувся й додав:

— На жаль чи на щастя, у світі магії діють такі ж закони, як і в звичайному, фізичному світі. Дія дорівнює протидії. Будь-яке зусилля, спрямоване проти ворогів, спричинить зворотну реакцію ефіру, але на порядок сильнішу. — Маячня якась, — пробурмотів Івченко, проте одразу ж похопився:

— Вибачте, це я не про те, що ви сказали, я просто не можу…

— Нічого страшного, я розумію тебе, — заспокоїв Сашка чаклун. — Я, можливо, сказав зараз незвичайні речі, але ти, якщо щиро, з ними вже давно знайомий. Це — закон карми. Це — християнські заповіді. Добро повертається до людини добром, а зло — злом. Вилікувати, скажімо, я ще можу, в цьому небезпеки практично нема. Та як, скажи, захищатися від нападу, не спричинивши тому, хто нападає, зла? — Я розумію… Тоді виходить, що чаклування взагалі неможливе. — Чому ж… треба лише перекидати енергію з об’єкта на об’єкт, але то довга і марудна справа.

— Я розумію…

— Крім того, вони теж мають магів, і не з останніх. А будь-який чаклун, якщо захоче, може встановити моє місцеперебування з точністю до кілометра, якщо я вдамся до чаклування. За тими ж збуреннями в інформаційно-енергетичному полі. Івченко лише кивнув. Чорт, треба було б поговорити про це раніше, тоді, напевне, й підозрілості поменшало б. Зараз, принаймні, хоча б одне питання з’ясувалося. Він прислухався до себе, намагаючись зрозуміти, чи стало йому легше, чи не змінилося його ставлення до цієї дивної й страшної людини. Нічого… Порожньо… Сашко відчув, що неприязнь, агресія непомітно відійшли. Недовіра, можливо, й залишилася. Проте це була недовіра оперативника-професіонала. Антипатія теж, мабуть, збереглася, але навряд чи хтось зі смертних зміг би сказати, що йому подобається така людина. У глибині душі Сашко усвідомлював, що його думка про Штепу змінилася не зараз, а тоді, коли він зрозумів, що між чаклуном та Наталі нічого нема. Сашко глянув у дзеркало і зустрівся з веселим, теплим поглядом дівчини. Він зрозумів, що вона відчула, як він змінився. І вона була йому вдячна. — Сашко, — мов здалеку долинув голос Штепи. — А що каже Володимир Сергійович? Вони знають, хто на нас напав?

Сашко коротко розповів про розмову із шефом.

— Потім ми відволіклися, і ви так і не сказали, хто б це міг бути, — завершив Івченко свою розповідь.

Штепа довго мовчав, супився, про щось розмірковуючи, і нарешті запитав:

— А ти коли-небудь чув про асасинів?

Москва, спортивний зал «Динамо», 18 грудня 1928 року. 10.30.

— Хаджіме!

Штепа зробив кілька швидких плавних кроків і опинився навпроти свого старого друга Антона Губського. На якийсь час обидва завмерли в бойовій стійці, немов усотували напругу, яка заполонила новенький, лише для обраних зал; напругу, яка буває лише перед гострою сутичкою, і за секунду вже кружляли по татамі в стрімких, відпрацьованих багаторічними тренуваннями рухах. І Сашко, і Антон добре знали техніку ведення бою один одного, тому обійшлося без розвідки. Удари, аби не травмуватися, лише позначали, зате захвати, підсікання, кидки йшли один за одним. Обманний рух. Блок. Випад. Супротивник невловимим рухом прослизнув за спину Штепі і спробував узяти його руку в «замок», але Сашко, не розвертаючись, швидко опустився на коліно і, використавши контрприйом, кинув його через плече. Антон миттю перекотився, скочив і рвучко пішов убік, не даючи позначити завершальний удар. Сашко не встиг повернутися в стійку і ледь не попався на контратаку, в останню мить заблокувавши підсікання. Наступні кілька секунд вони кружляли один біля одного, уважно спостерігаючи за супротивником, вишукуючи слабкі місця в захисті й знову зійшлися в каскаді жорстких, на межі дозволеного прийомів, покотилися по татамі, сплітаючись у тугий клубок рук та ніг. Сашко відчув різкий біль у руці, яку вивертали, застогнав, щосили намагаючись втриматися, не дати Антонові провести прийом до кінця. Ця боротьба тривала якихось дві-три секунди, а потім, захопившись атакою, Губський пропустив контрприйом. Сашко відчув, як Антон вигинається, намагаючись вийти з його залізного захвату, і знав, що йому те не вдасться. До роздягальні йшли, обійнявшись, втомлені, спітнілі, задоволені. Сашко жартома штовхнув друга в плече: — Втрачаєш форму, Антоне, втрачаєш. Раніше ти мене клав, і навіть без особливих проблем. Ти хоч тренуєшся чи на таланті виїздиш?

Той лише хмикнув, витер обличчя рушником і похитав головою: — Дитинство скінчилося, Санько, скінчилося давно. Нащо нам ці іграшки: джіу-джитсу, карате, стрільбища… Що й кому ми прагнемо довести? Санько, такі, як ми, державу не побудують, це здатні зробити лише сірі нудні типчики, що стали короткозорими від сидіння за папірцями. А ми — так, витратний матеріал, інструменти і, якщо хочеш, уже релікти. Штепа зустрівся з Антоновим поглядом і відвернувся, нічого не сказавши. Вони не бачилися майже півтора року, і за цей час друг змінився. Дуже змінився. Він згас. Уже не було того вогню, що кидав їх у люту, без жодних компромісів боротьбу.

«Невже і я такий?»

Звичайно, в останні роки багато хто не те щоб розчарувався, а втомився жити на межі людських можливостей. Прагнули якщо не спокою, то принаймні більш-менш упорядкованого життя, коли не треба щогодини очікувати на те, що тебе висмикнуть і кинуть на службу в якусь глухомань, боротися з бандитами чи будувати черговий металургійний гігант. Іноді й Сашко ловив себе на думці, що йому набридло життя, коли все своє майно доводилося тягати у валізі, ночувати в робочому кабінеті чи в потягах, обідати в брудних, запльованих їдальнях. НЕП… Мало хто розумів її суть, мало хто міг би впевнено сказати, що революція не вмерла, не відступила. Вона лише посоліднішала, стала дорослішою. Сашко був певен, що причини переміни його друга в іншому. Звідки ця впевненість? Він не знав. І, якщо чесно, волів би не знати. Вони вийшли зі спортзалу й рушили вздовж розцяцькованої вивісками приватних магазинів та перукарень вулиці, обмінюючись порожніми фразами. Розмова, як це буває між людьми хоч і близькими, але які не бачилися тривалий час, не клеїлася. Тьмяне зимове сонце гралося в чепурних вітринах непманівських аптек, стрибало по вищербленій бруківці, зрідка потрапляючи на вицвілий кумач гасел та великі заголовки театральних афіш. Як і десять, і п’ятнадцять років тому, місто жило своїм раціональним, одноманітним життям, яке не здатні були сколихнути вже не такі часті мітинги чи комсомольські демонстрації. Міщанство перемагало: товсті, задоволені пики будочників, крамарів, розфарбовані дівиці, пихаті інженери та лікарі — їм не було жодного діла ані до амбіцій більшовиків, ані до світової буржуазії, ані до Леніна з Троцьким. «Дарма, — подумав Сашко, переступаючи калюжу з крихким льодом, — добре сміється той, хто сміється останнім». І відразу зрозумів, що фальшивить, обдурюючи самого себе. А де правда? Може, її треба шукати всередині свого «я»? Справжню правду… Антон зупинився біля ресторану, відкриту терасу котрого було огороджено різьбленими дерев’яними перилами. Справжній витвір мистецтва. Цікаво, скільки ж майстер здер за них з непмана? Сашко спохмурнів, подумавши, що ще кілька років тому таке не спало б йому на гадку. — От подивися і скажи, — звернувся Антон, немов угадавши його думки, — чому цей пронирливий власник ресторану, весь сенс життя якого в накопиченні, витрачається на таку красу, а в державних рестораціях навіть двері як слід вимити не можуть? Як не намагаємося, як не б’ємося, а відчуття господаря прищепити не можемо!