Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

На ходу дістаючи ключі, Івченко підбіг до старенької коричневої «шістки» з виїденими іржею аж до дірок боками, яку було припарковано так, аби відразу виїхати на вулицю. Двигун завівся з півоберта, Сашко дав газу, і машина, порушаючи всі існуючі правила, вилетіла з двору. Злякано сахнувся до стіни випадковий перехожий, рятуючись від «Жигулів», що мчали тротуаром. Івченко встиг помітити, як водій сірої «дев’ятки», яка стояла неподалік, нахилився до приборної панелі й підніс до вуст невеличку чорну коробочку рації. Усе правильно, це — свої, хлопці з прикриття, які, маючи чіткі інструкції, дочекалися, доки їхній колега вирветься з будинку-пастки, використавши одну з відпрацьованих схем відходу. Тепер наставав їхній час. Зараз почнеться найцікавіше для тих, що залишилися в тому під’їзді. Коли коричневе авто зникло за рогом, почала працювати група захоплення. Сашко проїхав кілька сотень метрів вулицею Пестеля і вже на нормальній швидкості звернув на Жилянську: поруч було управління ДАІ, ще не вистачало, аби їх зупинив якийсь надміру пильний інспектор, розбирайся з ним. «Хвоста» начебто не було. У групі прикриття дилетантів не тримали. Якби оперативники помітили щось підозріле, вони неодмінно заблокували б переслідувачів. Він звернув на Повітрофлотський проспект. Тут, як завше, дорога була забита машинами, а зараз це було дуже недоречно, оскільки помітити спостереження практично неможливо. За стадіоном Івченко звернув на іншу, тихішу вулицю.

Проїхавши поворот, він зупинився. Слідом ніхто не їхав.

— Ну от, здається, відірвалися.

Він подивився на годинник, дістав телефон і набрав номер Костянтиніва.

— Слухаю, — майже одразу відповів той.

Шеф був стривожений. Ще б пак, є від чого. Головною загрозою для операції був навіть не напад. Стало зрозуміло, що в управлінні є витік інформації, бойовики не вийшли б на них так швидко.

— Це я, Володимире Сергійовичу.

— Я зрозумів… Слава Богу… Де ви? А, так…

— Хто то були?

— Дідько їх знає.— У голосі генерала відчувалася злість. — Окрім тих, що ти поклав, у під’їзді було ще двоє. Та ще двоє — в машинах, на підстраховці. Узяти майже нікого не пощастило: як тільки вони зрозуміли, що втекти не вдасться, наклали на себе руки. Захопили лише одного і то тому, що його було тяжко поранено, зараз він у реанімації, в комі. Отже, сам розумієш, інформації практично ніякої. Єдине, що можна зараз сказати, то це те, що всі вони — іноземні громадяни і, що цікаво, професіонали. — Це я й сам бачив, — гмикнув Сашко. — Не чеченська ж це мафія? — Звичайно, ні, скоріше, турки або араби. Я схиляюся до першого варіанта. Наш… об’єкт і через них пройшов, тому цілком могли взятися за цю проблему впритул.

Сашко присвиснув. Оце дійсно надзвичайна подія. Щоб на суверенній території так брутально й зухвало діяла іноземна розвідка…

Отже, або ставки дуже високі, або…

Усе може бути зовсім не так, як вони з Костянтиновим собі уявляють. Навіть напевно не так.

— Як вони могли на вас вийти? — знову обізвався генерал.

— Не знаю.

— Ти ніде не міг засвітитися?

— Я — ні, — із наголосом на першому слові відповів Івченко.

— Ти гадаєш…

— Звичайно, це може бути й збігом, однак мені так не здається. Надто вже швидко після вашого візиту на квартиру вони з’явилися.

— Може, телефон?