Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— І що ви робитимете?

— Тихо… Чекатиму. Лише невеличкий період часу, відразу після народження, поки він ще не випив напій ініціації, Антихрист вразливий. А тепер не заважай. — З-поза вівтаря з’являлися все нові й нові люди, їх було вже понад тридцять: кілька відьом у строкатому одязі, обвішаному безліччю амулетів та стрічок, охоронці з довгими палицями, послушники Внутрішнього Кола, які з цікавістю озиралися навкруги. І раптом Сашко ледь не скрикнув: на майданчик перед вівтарем вивели чотирьох дівчат, в одній з яких він упізнав Наталі.

— Он вона, — гаряче зашепотів Сашко.

— Тихо, бачу.

— Треба щось робити!

— Зарано. Ти краще туди поглянь.

Микола Михайлович показав на завішені ноші, які несли кілька міцних чоловіків.

— Що це?

— Побачиш.

Носильники зупинилися біля Великого магістра, опустили паланкін на землю, і всі присутні, крім охоронців, які оточили вівтар, опустилися на коліна, схиливши голови перед кремезною жінкою, яка була всередині. Коли вона за допомогою двох відьом вийшла, Сашко побачив, що ця повнота — ілюзія, викликана примарним освітленням. Насправді жінка була вагітна.

Великий магістр тріумфально здійняв посох.

— Вітаю тебе, о мати того, хто сповістить нам про пришестя величного духа світла, чиє дихання створює й руйнує світи, чий погляд жахливий і прекрасний, чий дух могутній і безсмертний! Того, хто знищить брехню і дволикість розіп’ятого, хто відкриє людині її справжню сутність і призначення. Вітаю тебе, о, незрівнянна Маріє!

Він знову вклонився, відступив, і жінка, важко перевалюючись, у супроводі старих приречено рушила до вівтаря. «Цікаво, як її туди підніматимуть?»

— Там є сходи, їх звідси не видно, — пояснив Штепа.

Сашко перевів погляд на Наталі, котра разом із рештою дівчат стояла біля підніжжя вівтаря. Зелено-жовте сяйво Тіні, яка наближалася, грало на їхніх обличчях, перетворюючи на маски, по яких не можна було прочитати жодних почуттів.

— Уже скоро… — прошепотів чаклун.

Заграва залила півнеба. Було видно й саму Тінь, — блідо-жовті, схожі на грозові хмари маси, що виходили з-за обрію. В якусь мить, неначе прорвало невидиму перепону, в небі пролунав глухий важкий рокіт, який перекочувався, неквапливо наближаючись до капища. — Миколо Михайловичу, там забагато охоронців, — прошепотів Івченко, дивлячись на вівтар, — ми не впораємося. А якщо Наталі переведуть нагору, то й поготів. — Вона поки що залишиться внизу, а там… а там подивимося. Штепа говорив спокійно, наче йому був відомий увесь сценарій дійства від початку до кінця. А може, сам цей сценарій і писав… У цю мить на верхівці вівтаря з’явилася постать Великого магістра, а слідом за ним на майданчик вийшли два послушники та три відьми, які вивели вагітну жінку. — Дивися уважно, — прошепотів чаклун, стискаючи Сашкову руку. — Дивись і запам’ятовуй. Зараз почнеться. До речі, кожна з цих приємних дам, які зараз нагорі, та й, мабуть, послушники за своєю магічною силою не поступаються мені. А вже сам магістр…

— Тоді як же ви…

Закінчити Сашко не встиг. Долоня Штепи опинилася в нього на голові. Крижана долоня. Івченко смикнувся, проте холод уже зробив свою справу, розплився по тілу, проникаючи в м’язи, заморожуючи кров у жилах, уповільнюючи думки… — Пробач, Сашко, — почув він мов уві сні, — пробач, але інакше я не можу. Пробач…

Росія, Кольський півострів, 25 кілометрів на південь від Ревди, узбережжя Сейдозера, 18 листопада 20… року. 23.45

Жінка народжувала.