Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

До Сашка долинув сміх. Він повільно повернув голову і…

Повернув?! Так! Так!! Він міг рухатися! Господи, він міг рухатися, отже, міг і… Сміявся Штепа. Реготав зневажливо, зловтішно, тріумфуючи. Тріумф цей був замішаний на безмежному болю, і це робило його сміх ще страшнішим. Сашко потягнувся до чаклуна, хотів схопити його, вчепитися в горлянку, проте в цю мить Штепа вийшов із магічного кола.

— А ти гадав, чому я не з’являюся, Кроме?

Штепа зневажливо сплюнув, змахнув рукою, викинув силу, якою, мов пушинку, віджбурнув кам’яну брилу, що падала зверху, і в’їдливо запитав: — Що, не сподобалася твоєму вилупкові християнська кров?

Великий магістр заревів. Штепа ще раз сплюнув і посміхнувся:

— Так, це зробив я, магістре. Я тріумфую й плюю на тебе!

Росія, Підмосков’я, урядова дача «Кунцево-1», 2 березня 1953 року. Він лежав на широкому дивані, прикритий пледом, маленький, якийсь відразу висохлий, беззахисний, жалюгідний. Він розумів, що вмирає, і люди, які юрмилися біля його постелі, заходили й виходили з кімнати, вовтузилися з інструментами або впівголоса віддавали розпорядження, що їх раніше віддавав він, теж це розуміли. Сталін умирав. Свідомість усе сприймала, він усе розумів, однак ні поворухнутися, ні сказати хоча б слово не міг. Бліді, розгублені обличчя Хрущова й Булганіна. Похмуре, стурбоване — Ворошилова. Сумне — Молотова… Вуста Берії кривилися в ледь помітній посмішці, за якою ховалися зневага, нетерпіння й хвилювання. Йосип хотів би побачити його очі, він прочитав би по них усе, проте вони боягузливо ховалися за тьмяними скельцями пенсне.

Сволота…

Лаврентій спіймав на собі цей погляд, страшний, сповнений безсилої злості, заметушився й, щось буркнувши собі під носа, вибіг із кімнати. Важко… Важко… Нікого поряд. Жодної близької людини. Де вони? Де? Світлана ще не приїхала? Ні, не видно, І Надюші нема… Хоча вона ж…

Усі його покинули, всі зрадили. Обдурили…

І демони не приходять. Вони теж більше не приходять.

Лише смерть близько. З кожною хвилиною все ближче. Єдина, кому він справді цікавій. Господи, як болить серце. Жахний біль розливається по грудях, свинцем перетікає в спину, в лівий лікоть. Дивно, тіла Йосип не відчуває, а біль… Чи це вже заповзла в нього смерть? Кімната хитнулася, попливла, так само як перед зустріччю з істотами потойбіччя. На мить крізь паніку прохопилося безглузде «А раптом», та одразу ж згасло, потонуло в яскравому спалаху, що розірвав голову. Метушилися лікарі. Професор розігнувся, із сумнівом похитав головою й потягнувся за шприцом.

«Яка сутула в нього спина…»

Він раптом зрозумів, що дивиться на кімнату звідкись зверху. І на себе теж, на своє мертве тіло. Таке потворне, відразливе тіло.

«І як я міг раніше бути в ньому? Навіщо воно мені?»

Він відчув надзвичайну легкість і радість. Йосипу було зараз гарно, вперше за багато років. Він подивився, як метушаться біля його тіла лікарі, гмикнув про себе й скептично подумав:

«Ну-ну, давайте-давайте… А мені вже час…»

Йосип знав, що там, нагорі, на нього чекає інший світ, який дарує вічне життя, світ, який не зрівняти з цим, спокій, відчуття, яке не порівняти з жодною владою на землі. Йому треба нагору. Йосип піднявся до самої стелі, дивуючись, як йому вдається так природно й легко літати. Мов у дитячих сновидіннях. І раптом він наштовхнувся на невидиму пружну перепону, яка відділяла кімнату від решти світу. Перепона прогиналася, вислизала з його пальців, тонка, неміцна, наче Йосип раптом опинився всередині повітряної кульки.

Спочатку, лише здивований, він штовхнув цю перепону, потім ще раз, уже сильніше, але вона не підкорялася. Він знав, що йому треба розірвати її, що лише так він зможе потрапити туди, Йосип шматував її, ламаючи нігті, плачучи від болю й безсилля, шматував і знав, що в нього нічого не вийде. А потім Йосип відчув, як його сутність наливається неприємною, непереборною вагою. Його потягло вниз, він не хотів, він прагнув до прозорого бар’єра, але замість того опускався, опускався… Кімната зникла. Він опинився серед рухливої чорноти, і в цій чорноті було щось знайоме. Йосип не міг утямити, що саме він упізнавав. Чорнота охопила його, сповила, полишивши можливості рухатися й дихати, просочилася всередину, лизнувши багровими відблисками, які пробилися не знати звідки. Йосип закричав — він опускався вниз. Моторошна, повна жаху безодня вже не була чорною, вона розливалася малиновим жаром, який був холодний, але обпалював душу. Він знав, він зрозумів, що це…

Страх… Ненависть… Безумство…