Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Проти всього цього Йосип відчув себе піщинкою, крихітним шматочком кварцу під владою чорних вітрів. І не було порятунку, нізвідки чекати на допомогу. Нема від кого… На мить перед ним промайнуло обличчя, яке колись було рідним. Забуте обличчя. Забуте ім’я. Обличчя жінки, яка, як він думав, зрадила його.

Надя…

Він заплакав би, якщо б міг. Багато років тому Йосип повинен був визнати, що її вчинок — не зрада. Що вона добровільно віддала за нього життя, як багато-багато інших, але, на відміну від них, вона розуміла, хто він насправді, на що перетворився. І спробувала зупинити в єдино можливий для неї спосіб.

Надя!

її обличчя почало віддалятися. Йосип потягнувся слідом, він не знав, як це зробити, але він хотів зупинити її, затримати, залишитися з нею.

І раптом обличчя Наді перетворилося на інше.

Лише зараз Йосип побачив, наскільки чужим було обличчя демона, з яким він спілкувався всі ці довгі роки. І вперше Йосип не захотів його бачити. Демон посміхнувся. Зблиснули гострі білі ікла. В його очах Йосип побачив свою долю, перед ним нескінченною стрічкою пролягло все його майбутнє. Вічне майбутнє. Він заверещав, однак горло, наче воно йому вже не належало, оніміло.

Друккарга зареготав.

— Вітаю тебе, брате мій, і ласкаво просимо в мій світ. Тепер це й твій дім, рабе мій. Темрява випірнула з багрової прірви, хижо плямкнула, схопила Йосипа і потягла вниз. І не було порятунку. І не було думок. І відчуттів не було ніяких, крім жаху. І не було людини на ім’я Йосип Джугашвілі.

А хто був?

Може, Друккарга це скаже?

Росія, Кольський півострів, 25 кілометрів на південь від Ревди, узбережжя Сейдозера. 0.45. Чаклуни шмагали один одного тугими бичами невидимої енергії. Ревло небо. Буря била капище тисячокілометровими блискавками, кам’яні уламки злітали в шаленіюче небо, грудки полум’я спопеляючим дощем падали на землю, розривали скелі, вихлюпували воду з озера, перетворюючи її на пару. Вівтар хитався від ударів сили, що вийшла з-під контролю, здавалося, ще трохи — й він розвалиться, поховавши під собою Великого магістра Крома. Сашка захищала прозора сфера, створена Штепою, а от він сам… На майстра Внутрішнього Кола Боллайна падав град каміння, але ніякої шкоди не завдавав. Сашко побачив, як Великого магістра раптом відірвало від верхівки вівтаря, розвернуло й кинуло вниз. Штепа переможно скрикнув. Проте старий якимсь дивом устиг-таки зачепитися за край майданчика, уповільнив падіння й опинився на нижньому уступі. Штепа ухилився від каменя, який просвистів повз нього, а коли випрямився, Кром так само стояв на вершині вівтаря, а в його руках горіла зелена куля. Сашко, ніби заворожений, спостерігав за поєдинком магів. Ненависть кипіла в обох, і було очевидно, що вони загинуть, знищивши один одного. Загинуть обидва, але останнім — той, чия ненависть виявиться сильнішою. Від кулі, що її тримав Великий магістр, до Штепи потягнувся товстий жмут вогню, охопив його тремтячими зелено-жовтими язиками. Штепа глухо застогнав, розвів руки, намагаючись відвести вогонь. Великий магістр шугав у повітрі, абсолютно не звертаючи уваги на шалені пориви вітру, його обличчя спотворила напруга, але він накидав на ворога нові й нові щупальця полум’я. Штепа спробував розірвати енергетичні пута, його м’язи жахливо напружилися, тіло трусилося, мов у лихоманці, поступово підкоряючись страшному тискові. Сашко зрозумів, що Штепі не впоратися. Чаклун був приречений. Землю трусило безперервно. Здавалося, її затоплює зеленим вогнем, який спопеляє все живе. Зверху падали величезні брили, підкинуті догори страхітливою енергією, яку вихлюпувала приречена Аномалія. Сашко скрикнув й інстинктивно відсахнувся, коли одна з брил, прокресливши в повітрі вогняну дугу, впала просто на нього і завмерла, наштовхнувшись на захист. Похитнувшись, камінь повільно сповз набік. Івченко перевів подих. Як довго створена чаклуном сфера здатна опиратися пеклу, що біснувалося навколо? Штепа впав навколішки. Сашко бачив, що сили зовсім скоро полишать чаклуна. Він повільно повернувся до Івченка. Спотворені неймовірним зусиллям вуста тремтіли, намагаючись щось сказати.

Страшна мука спалахнула в його очах…

А Тінь Люцифера вибухнула, ринула на землю велетенськими язиками полум’я. І земля застогнала, скорчилася від нестерпного болю, благаючи про пощаду. Та пощади не було. Вогняні вихори шматували її, роздирали поверхню озера, що вже просто кипіла, випалювали все живе і на землі, і під землею, і у воді. На десятки кілометрів навкруги не залишалася нічого, крім чорного, випаленого страшним жаром каміння. Небесний вогонь ринув на вівтар, обірвавши передсмертний крик Великого магістра, який, захоплений знищенням свого ворога, надто пізно помітив небезпеку й не встиг захиститися. Сашко побачив, як спалахує, розчиняється в жовто-зелених протуберанцях тіло моторошного старця, а наступної миті вершина вівтаря була вже порожня. Тіло Штепи, звільнене зі смертельних обіймів невидимої енергії, відлетіло назад, майже до Сашкових ніг, і той, навіть не усвідомлюючи, що робить, кинувся на допомогу. Івченко задихнувся, не в змозі спіймати спеченими губами хоча б ковток повітря. За межами магічного кола не було нічого, крім жаху й смерті. Вони схопили його, закрутили в стрімкому вирі й кинули в безодню, що гриміла чорнотою. Він опам’ятався, лежачи біля того самого каменя, який впав на сферу, що його прикривала. Зараз її вже не було. Поруч з Івченком на стоптаний напіврозтоплений сніг, кружляючи в розжареному повітрі, падали великі пластівці сажі.

Сніг?

Але ж у цьому пеклі не могло зберегтися нічого, крім мертвого гарячого каміння! Усе ще погано тямлячи, Сашко піднявся на лікті, скривившись від болю — гострий камінь врізався в його бік. Він лежав на крихітному клаптику землі, яку не зачепило сатанинською енергією — мабуть, Аномалія зникла раніше, ніж було знищено захист. Сашко почув хрипке, з надривом дихання і побачив Штепу. Чаклун лежав без свідомості, майже торкаючись Сашкових ніг. Похитуючись, Івченко підвівся на коліна, підповз до чаклуна, обмацав, мов сліпець, спотворене тіло. Йому знадобилося кілька секунд, аби пересвідчитися, що зі Штепою справи кепські. Мабуть, уже наприкінці катастрофи йому в груди влучив камінь, строщивши грудину й увішавши уламки в легені. На губах чаклуна з’явилася рожева піна.

Але навіть якби й не було того каменя, шансів у Миколи Михайловича однак не було. Сашко впізнав характерну чорноту, що її залишала Тінь Люцифера на обличчях своїх жертв. Використавши всю свою енергію на боротьбу з Великим магістром, від Аномалії Штепа захиститися вже не зміг… Щось ворухнулося в Сашковій душі. Не жаль, не сум — щось інше, отруйне. Штепа був Сашковим ворогом.

Івченко відсунувся.

О, Господи! Він згадав! Змучена, напівжива від втоми свідомість нарешті опам’яталася, і Сашко зрозумів, що коїлося в його душі.

Наталі!