Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

її оголене, з потворно здутим животом, який ворушився, тіло, прив’язане до кам’яного підвищення поміж сатаністів, що заклопотано метушилися, звивалося від болю; здіймалося, наче пнулося до жовтавого неба, яке кипіло, мов під час грози, коротко спалахуючи синіми блискавицями.

Там збиралося із силами, накопичувалося, готове впасти на землю всепоглинаючим невидимим вогнем, який ніс муки, Зло. Жах, від якого нема порятунку.

Жінка народжувала.

Коло неї метушилися відьми, Великий магістр із посохом в одній руці й чашею в іншій, закинувши голову, вигукував латиною заклинання, у відповідь на яку рокіт у небі поступово переростав у ревіння. Хмари густішали, набирали якихось впорядкованих, повних моторошної гармонії форм, тремтіли. І тремтіння це передавалося і вівтарю, і каменям-пірамідам навколо нього, і звичайним грубим брилам. Краплі темної сили, які гостро й відразливо пахли, проступали на їх боках. Сашко все це бачив, чув, однак поворухнутися не міг. Важко було навіть дихати. Замкнені в черепі думки прагнули руху й натикалися на товсту непроникну стіну. Сашко не міг надіслати своєму катові, який спокійно спостерігав за тим, що відбувалося на вівтарі, ненависний, сповнений прокляття погляд.

Жінка народжувала.

Зойки її потопали, в’язнули в тужливих заклинаннях, які спліталися в безкінечний і безладний візерунок, у гудінні грози, яка наближалася, забиваючи тонке комарине дзижчання гелікоптерів. Спів чаклуна в білому ставав голоснішим, тепер уже було чути не лише окремі слова, а й цілі куплети. З чорного каміння виповзало Зло, сідало перед вівтарем і, зачаївши подих, слухало заклик до вшанування, раділо благій звістці про народження нового світу. Так, народження. Великий магістр раптом увірвав спів, рвучко озирнувся на породіллю й тріумфально здійняв руки, опускаючись на коліна перед криваво-рожевим шматком плоті, який простягала йому відьма. — О, великий Антихристе, вітаю тебе з приходом у твій світ, у світ твого всемогутнього батька! — вигукнув Великий магістр чомусь англійською. Щось було не так, не вистачало чогось важливого. Уповільнені думки Івченка не могли зрозуміти, чого саме, і водночас він добре знав, що з дитиною не все гаразд. Крику! Немовля не кричало, не плакало. Воно мовчки крутило головою, розглядаючи людей і небо, насичене злою й такою рідною для нього силою. Очей дитини на такий відстані видно не було, проте Івченко готовий був заприсягтися, що він цілком розумний, оцінюючий, владний.

І був радий, що не бачить того погляду.

Сашко намагався побороти заціпеніння, підкорити собі м’язи, викинути холод, який засів усередині, аби ввігнати ножа в спину зрадникові, а потім кинутися до вівтаря, вбиваючи направо й наліво, сіючи паніку й жах, вгризаючись зубами в чужі страшні обличчя, й, можливо, загинути, аби тільки не дивитися на це безпорадно й тупо, знесилюючись від жаху. — Дивися, — шепотів йому на вухо Штепа, — дивися туди й запам’ятовуй. Гарненько запам’ятовуй, на все життя. Ось що це таке. Вчися це ненавидіти, вчися справжньої ненависті… Грізні важкі хмари висіли вже просто над вівтарем. Вони клубочилися очікуванням, пнулися до того, хто вдивлявся з рук баби-повитухи в очі зірок, прихованих за цими хмарами. Зірок чужого світу, чужого Всесвіту. Великий магістр гортанно вигукнув, здійняв руки до низького плинного неба, і воно, грізно бурмочучи, потягнулося до верхівки вівтаря, ще нерішуче, повільно, огортаючи її напівпрозорим туманом. Земля здригнулася. Десь у її глибинах народився вітер, здійнявся, вирвався на волю, пронісся над самою поверхнею, змусивши каміння стогнати.

Сашко був готовий закричати. Він заволав би від чорного крижаного жаху, який несла із собою буря, коли б міг поворухнути вустами. Скелі прокинулися, випустили із себе чорні потворні тіні. Увесь жах дитячих страхів та нічних кошмарів. Важко застогнала земля, намагаючись відвернутися від гарячого дихання Зла, що схилилося над нею.

— Час! — вигукнув Великий магістр, даючи знак помічникам, які стояли внизу.

Охоронці підхопили дівчат попід руки й повільно повели нагору. Наталі йшла, низько опустивши голову, не роззираючись, і, здавалося, майже не розуміла, де знаходиться і що з нею відбувається. Невелика групка скоро дісталася верхівки вівтаря і приєдналася до Великого магістра. На майданчику стало тісно. Люди скупчилися разом, прикриваючи обличчя від рвучкого вітру й напружено вдивляючись у небо. Сашкові здалося, що з хмар просто на верхівку спускається щільна яскрава куля, яка ховалася за чорною завісою. Жінка ще лежала, прив’язана до кам’яного підвищення. Новонародженого поклали на його верхівку, просто на голе каміння. Сашко з якимсь тупим подивом помітив, що пуповину досі не перерізано, і вона тягнеться до оголеного тіла матері, обвиває її, душить у безжальних обіймах, відбираючи останні крихти сил. «Яка довга…» — мляво подумав Сашко, спостерігаючи, як Великий магістр нахиляється над жінкою, що вмирала. І раптом старий, схопившись за пуповину, щосили смикнув її, мов кущ бур’яну. Страшний зойк жінки здійнявся в небо, відбився від скель, від каміння, від сердець людей, які байдуже дивилися на те, що відбувалося, і згас, загубившись серед фіалкових спалахів, які зароджувалися в хмарах. Великий магістр вихопив із зморщок балахона ніж, кілька разів махнув лезом, що тьмяно виблискувало на тлі сяйва, і тіло мертвої матері, яка так і не торкнулася свого страшного дитяти, впало на один із уступів піраміди. Послушники, які там стояли, підхопили його, розкачали й кинули до підніжжя вівтаря. — О велика мати, возрадуйся величі того, хто прийшов у цей світ через лоно твоє! — прокричав зверху старий, кидаючи вслід їй закривавлену грудку.

Темрява вила й реготала. Вило й реготало чорне ніщо, яке ховалося в казані Аномалії, що ревіла, нуртуючи, вихлюпуючи жовту піну жаху. Сашко хотів заплющити очі, щоб не збожеволіти, але не зміг. Проклятий чаклун відібрав у нього навіть це, позбавив здатності рухатися й дихати самостійно, цілком підкорив собі, своїм брудним думкам і меті. Лише серце, нікому не підвладне серце, шалено билося об ребра, ладне розірватися від горя й жаху. Великий магістр підняв над головою бронзову чашу, в якій важко колихався густий темний узвар, розбавлений кров’ю нещасної породіллі. Чаклун обережно поставив чашу на каміння біля своїх ніг і, задерши голову, заволав: — Великий отче наш і володарю, великий і пресвітлий ангеле Люцифере, що дає життя кожній з тварей підмісячного світу і забирає її; ти, той, що летить на крилах вітрів, породжених тобою; ти, той, що кидає води небес та висушує моря; ти, той, що створює часи й пронизує простір духом своїм, будь благословенний!

Світ сколихнувся. Казан Аномалії, який клубочився злом та силою, відповів на цей поклик, заклекотів, хмари спінилися, повільно витягаючись у величезний, до самих зірок смерч, на кінці котрого, як крапля розтопленого металу, висіла важка сяюча куля. Скільки це тривало? Кілька секунд? Кілька років? Звідкись із чужого світу раптом випірнув крихітний на тлі тіні літак. Сашко хотів закричати, застерегти, проте змушений був лише дивитися, як смерч, повільно крутячись, викинув блискавку-мацака і схопив літак. Свист реактивного двигуна затих, однак сталева машкара не впала, а, задерши носа, натужно ввійшла в брудно-жовту стіну і зникла.

Бризнула кров.

Бризнула кров!

Бризнула кров!!!

Великий магістр стояв навколішках, притискаючи до скривавленого балахона дівчину, з горла якої до чаші стікала гаряча кров. Його люті, майже безумні очі втупилися в Антихриста, а побілілі вуста бурмотіли одні й ті ж слова:

— В ім’я отця і сина… В ім'я отця і сина… В ім’я отця…

На такій відстані, в ревінні вітру та навислого над вівтарем монстра, Івченко не міг його чути. Великого магістра не могли чути навіть ті, хто стояв поруч. Проте Сашко чув! І Штепа чув, Івченко це знав, він відчував чаклуна, відчував своєю ненавистю, як собака відчуває свого споконвічного ворога й родича — вовка.

— В ім’я отця і сина!