Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Четверо.

— Що «четверо?» — не зрозумів Сашко.

— Четверо охоронців біля вівтаря.

— І що робитимемо? Адже прибрати їх не можна?

— Не можна. Зробимо інакше.

Вони підійшли ближче, чаклун зупинив супутника й прошепотів:

— Тепер тихо, вони зовсім поруч.

Чаклун підкрався до купи каміння, що затуляла низину, й обережно визирнув. Злившись з валунами, він уважно роздивився простір перед собою, потім відповз назад, важко підвівся й задоволено сказав: — Так, четверо. Зібралися разом і щось жують. Усі — в шоломах Барченка.

Він гмикнув і журливо похитав головою:

— Як можна їсти тут?

— Я подивлюся?

— Не варто. Посидь тут, за хвилину вони спатимуть. Це добре, що вони всі разом зібралися, легше буде з ними впоратися. Чаклун запхав руку під куртку і витягнув невелику пошарпану книжечку. — Якби я бачив їхні очі, було б легше. Відійди на кілька кроків, мені потрібно зосередитися.

Минула хвилина, друга. Чаклун, стуливши повіки, шепотів якісь заклинання, зрідка заглядаючи в книжечку. Сяйво, що виходило від Аномалії, вже не просто освітлювало обрій на півдні, воно зросло, перетворившись на справжню зелену заграву. Воно тягнулося до місця, де зараз були Сашко зі Штепою. Скоро воно буде тут. Скоро… Сашко мерзлякувато зіщулився і раптом усвідомив, що й справді стало холодніше. Заклинання сколихнули енергію, яка стояла між скелями, темними протягами, що дихали кригою, вона стікалася до чаклуна, проходила крізь нього, формуючись у щось незнайоме й одночасно, Сашко знав це, саме в те, що було потрібне Штепі. Немов граючись з невидимими нитками, чаклун спрямував це щось у той бік, де були охоронці. Сашко уявив себе на їхньому місці, уявив, як це заповзає в нього, й гидливо пересмикнув плечима. — Усе, — через якийсь час пробурмотів чаклун, — вони сплять. Ходімо.

Ледь стримуючи хвилювання та страх, що прокидався, Сашко попрямував за ним. Вони вийшли на край низини й зупинилися.

— Ось він, вівтар Сатани…

Сашко ошелешено дивився на те, що відкрилося його поглядові, не вірячи власним очам.

— Та це ж… Воно схоже на…

— На мавзолей Леніна? Так. Тільки це не мавзолей, воно набагато страшніше й небезпечніше за гранітний склеп.

— Незбагненно…

Сашко із захопленням та страхом розглядав величезну, набагато більшу за розмірами, ніж знаменита гробниця, споруду. Вона була точною копією мавзолею, квадратна, в основі сягала майже сорок метрів, а у висоту — двадцять. Грубо обтесані камені було покладено настільки щільно, що вівтар здавався монолітом. — Це і є знаменитий Парфянський вівтар. Колись він стояв у храмі Зевса, який знаходився на північному заході Малої Азії. Вже у християнські часи вівтар використовували в своїх обрядах із людськими жертвоприношеннями прихильники Сатани. Тоді ж він і отримав свою моторошну назву.