Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— І що ж трапилося?

Микола Михайлович знизав плечима:

— Нічого. Мій дід після того, як пішов за кордон, став збирати матеріали… на цю тему. І невдовзі з’ясував, що існує глибоко законспірована організація, товариство Чорних магів, які готують пришестя Антихриста. Кілька сотень, а може, й тисяч років вони слугували Люциферові тут, на Землі, робили все для вкорінення зла. Мій дід дізнався про існування таємного ордену Внутрішнього Кола в ієрархії посвячених, до якого входили найсильніші чаклуни. Сам він не зміг проникнути в нього, але мій батько вже був одним із вищих у ієрархії посвячених, так само, як і я.

— Як це йому вдалося?

— Це довга історія. Ти про все дізнаєшся пізніше. Я залишив усі документи, всі відомості, які вдалося накопичити. Скажу лише, що мій дід вивчав таємні науки протягом сорока років. Його знання успадкував батько, а від нього — я. — Я не про це. Не ходили ж вони вулицями з оголошенням на грудях «Хочу до сатаністів».

Штепа усміхнувся.

— Ну, тут якраз усе просто. Треба лише знати, де шукати. Можна вийти на сатаністів, але це шлях обхідний, більшість з їхніх гутів — жалюгідні романтики й збоченці, любителі гострих відчуттів. А ось масони — інша річ. Практично всі ложі так чи інак контролюються Внутрішнім Колом.

— Дивіться…

Охоронці заворушилися, встали і, мов нічого й не було, розійшлися по своїх місцях. Певне, вони так і не зрозуміли, що з ними трапилося. — А нічого не буде? Я маю на увазі те, що ви зробили з ними. Адже ви казали, що чаклувати не можна. — А, — безтурботно махнув рукою Штепа, — тут — можна. Я використав енергію самого капища, тож нічого не трапиться.

Він прислухався й підняв руку.

— Тихо… Здається, йдуть.

Тепер і Сашко чув низький монотонний гул чи бурмотіння, яке поступово наближалося, посилювалося, проштовхуючись поміж пірамідами. І ось з-за вівтаря з’явилася процесія дивно й різноманітно одягнених людей. Звуки, які Сашко сприйняв за гул, насправді були молитвою, що її співали сатаністи. Від цього вібруючого на низьких нотах звуку гидко занило внизу живота. Сашко ковтнув тягучу солону слину й стиснув руків’я ножа, якого, виходячи з дому, потайки від Штепи, заткнув за пояса. Попереду натовпу йшли три старці, однаково бородаті, в однакових просторих білих балахонах, з важкими золотими медальйонами на грудях. Лише в одного з них у руках був довгий різьблений посох. Як не вдивлявся Івченко, але чаклуна, якого вони з Максом зустріли під час нападу на сатаністів, так і не побачив. Мабуть, зіткнення з оперативниками, а потім із розлюченим енергетичним полем для нього не минулося. А ось баби, під ноги яких Макс кидав «Полум’я», були. Сашко усміхнувся: живучими виявилися старенькі. Чаклуни в білому зупинилися біля входу до вівтаря. За ними стали інші посвячені в білих плащах, які здавалися зеленкуватими в сяйві Аномалії, що наближалася. Один із старих, той, що із жезлом, щось гортанно вигукнув, натовп заспівав голосніше, і від цих звуків піраміда вівтаря раптом почала вібрувати, ніби осяялась зсередини. — Це Великий магістр, — прошепотів Штепа, — той, що з посохом влади.

— Ех, пристукнути б його…

— Тихіше.

— Вони ж нас не бачать.

— Не бачать, проте можуть почути. Їм відомо, що ми тут.

— Чому ж вони спочатку не спробують нас знайти?

— Навіщо? Я поки що безсилий. Я не можу зупинити пологи, не можу стати до бою з Великим магістром, він для цього надто сильний. В його розпорядженні весь потенціал капища й вівтаря, до того ж йому допомагатиме Антихрист. Навіть в утробі, ще не народившись, він на порядок сильніший за всіх чаклунів разом узятих.

— То він може нас виявити.

— А оце вже не в його силах, — таємниче посміхнувся Штепа.