Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Чаклун відвернувся й глухо пробурмотів:

— Мої сили теж не безмежні. А там — лише зло і нічого, крім зла.

Дорога кривуляла між валунами, ріденьким чагарником, крихітними, більше схожими на ями озерами та промерзлими до самісінького дна болотами, що розляглися серед неглибоких котловин. Верхівки валунів сяяли примарним фіалковим світлом, проте воно, здавалося, ще більше згущувало непроглядну темряву й робило пейзаж ще зловіснішим, ніж він був. Доводилося йти майже навпомацки, ліхтарики Сашко зі Штепою вмикати остерігалися. Здавалося, вони йдуть цілу вічність, а чорні туші сопок так і не наблизилися. Минуло двадцять хвилин відтоді, як вони ступили на цю дорогу. Тиша стояла настільки щільна, що, коли зупинитися, починало здаватися, що на цілій планеті, крім них, не залишилося жодної живої істоти. Гул із боку Аномалії якось непомітно вщух, і навіть вітер, здавалося, помер назавжди. Раптом дорога круто повернула й пірнула вниз. Подорожні опинилися в глибокій котловині, стіни якої, здіймаючись майже вертикально, закривали півнеба. Конуси сопок опинилися зовсім поруч. Вони були всередині котловини, закриваючи протилежний її бік, а їхні верхівки стриміли над краями цієї природної западини. Абриси сопок були настільки чіткі, що здавалося, буцімто кам’яних велетів вирізано з паперу під шаблон та наліплено на стіну, освітлену ледь помітним зеленкувато-жовтавим світлом. Освітлену? Сашко зауважив, що навколо сопок дійсно розсіяно мінливе сяйво. Минуло не менше хвилини, перш ніж він зрозумів, що то світяться самі сопки. — Ніякі то не сопки, — немов почувши його думки, пояснив чаклун. — То енергосистема капища, штучні споруди, щось на зразок накопичувачів енергії. Ану, на що вони схожі?

Сашко силувано посміхнувся:

— Ви хочете сказати, що вони схожі на єгипетські піраміди?

— Я не хочу сказати, а так воно є. Підійдемо ближче, побачиш. І принцип дії в них той самий. І ще скажу: підходити до них не можна, це — смерть.

Вони обережно рушили далі, і Сашко відчув, як із кожним кроком сяйво міцнішає, наближається, охоплює їх із боків, як із кожним кроком стає важче дихати, немов у повітрі не вистачало кисню. Попереду праворуч щось забіліло. Івченко напружився і вже зробив був крок у той бік, однак Штепа ревонув:

— Назад!

Сашко відсахнувся.

— Жити набридло? Забув, про що я казав? Лише відійди, і з тобою буде те саме, що й з тим бідолашним оленем. Невже не відчуваєш?

Сашко відчував. Щось клубочилося довкола, повзло, жило між камінням, невидиме й смертельно небезпечне. Ні, не так. У тім-то й річ, що не жило. Але й мертвим воно не було. Поступово сяйво щільнішало. Можна було вже розрізнити предмети кроків за двадцять-тридцять. — А тепер тихо, — прошепотів Штепа, зупиняючись і хапаючи Сашка за рукав. — Ми прийшли.

— Куди?

— Бачиш он той камінь, схожий на розколотий горіх? За ним — капище. Сашко подивився туди, звідки в нічне небо піднімався добре помітний стовп зеленкувато-жовтавого світла. За каменем угадувалася велика низина, залита сяйвом, мов туманом. В якусь мить він відчув, як до нього всередину заповзає щось липке. Відчуття, яке важко передати. Не страх, не хвилювання, не злість. Суміш усіх цих відчуттів та багатьох, багатьох інших, чорних, негативних, які зазвичай людина прагне сховати подалі. Навіть від самого себе. До горла підкотилася нудота, породила запаморочення, зробила ноги ватяними, не здатними навіть на найменше зусилля. Здавалося, піраміди довкола почали рухатися, накочуватися всією своєю масою. Івченко ледь тримався на ногах.

— Нічого, потерпи, скоро полегшає.

Микола Михайлович дістав з-за пазухи шкіряний мішечок на довгій шворці.

— Одягни на шию.

— Що це? — Сашко помацав м’яку кульку.

— Обережніше, не роздави. Це талісман, відьомський оберіг, який захищає від чорної енергії чарів. Повісь під одяг і стеж, аби він постійно був на животі.

Поки Івченко засовував оберіг під светра, чаклун сидів, притулившись до каменя, і до чогось дослухався. Обличчя його було настільки зосередженим та відсутнім, що Сашкові на мить здалося — перед ним зовсім не знайома людина.

Хвилин через п’ять Штепа вийшов із трансу і пробурмотів: