Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— А як він з’явився тут?

— Свого часу Гітлер, котрий теж захоплювався окультизмом, наказав привезти його до Німеччини. Німецькі археологи знайшли вівтар і під посиленою охороною відправили до рейху, де він і зберігався в одному з музеїв до сорок четвертого року.

Ходять легенди, начебто Адольф любив відпочивати біля нього. Під час радянського наступу вівтар зник. І ось він тут.

Сашко все ще розглядав кам’яного велета.

— Як же його сюди доправили? Ані ріки, ані дороги…

— Про це ми вже ніколи не дізнаємося. Мабуть, ті, хто це зробили, лежать десь неподалік під мохом. А їхніх катів прибрали в іншому місці в інший спосіб. Сталін умів замітати сліди. Чорна туша вівтаря викликала не страх — трепет. І ще Сашко знав, що, коли торкнеться його, вівтар уб’є. Вб’є й кине у неминуче й бездонне зло. Він насилу ковтнув. Горло пересохло, заважало дихати й говорити. Сашко схопив жменю снігу і вкинув у рот, проте відразу ж виплюнув: волога була гіркою, мов жовч. — Не роби цього, — попередив Штепа, — постарайся навіть не торкатися тут ні до чого. Тут усе настільки просякнуте енергією зла, що тебе може просто «висмоктати», навіть не зауважиш, як це станеться.

Сашко гидливо труснув рукою, відкидаючи геть грудку снігу, яка сочилася талою водою, і витер долоню об штани.

— Іди сюди.

Метрів за п’ятнадцять від вівтаря плавними уступами піднімалося невеличке підвищення з пласкою верхівкою. Микола Михайлович та Сашко залізли нагору, чаклун витяг одне зі своїх магічних лез і окреслив велике коло, всередині якого вони й опинилися.

— Навіщо це?

— Скоро тут будуть сатаністи. — Чаклун викреслював лезом кабалістичні знаки навколо лінії. — Я зроблю так, що вони нас не побачать.

— Шапка-невидимка?

— Щось на зразок. За лінію не виходь. І взагалі, намагайся не робити зайвих рухів. Їм відомо, що ми маємо прийти, вони не знають лише, коли, для цього й охоронців залишили. Сюди ж приведуть і дівчат. Я переконаний, що Наталі буде з ними. — Сашко здригнувся. Це було неймовірно, однак він зовсім забув про дівчину! Якби Штепа не згадав про неї…

Івченко щосили стиснув кулаки.

Навіть страшно помислити, що вона опиниться тут, серед тих страшних людей. Навіть просто бути поряд із ворожим, сповненим злої енергії камінням, відчувати, як рухаються, сплітаються навколо тебе безформні, повні ворожості й агресії тіні, було нестерпно. «Цікаво, — думав Сашко, спрямувавши погляд на валун-піраміду, який світився мінливою зеленкуватою енергією, — наскільки мене вистачить? Чи, може, я вже божевільний?» Він намацав флягу, яку поклав йому до кишені Макс. Позбавлений смаку коньяк потік у шлунок, мов тепла вода, викликавши неприємну нудоту. Івченко зажмурився й мотнув головою, проштовхуючи застряглу десь біля серця грудку. Коньяк допоміг. Принаймні вже не хотілося вити від жаху та відрази. Чаклун сидів, спершись спиною об валун і заплющивши очі, й щось шепотів. Сашко бачив, як ворушилися його вуста. Невже молився? Він глянув на вівтар, на чорний прямокутник входу біля основи величезної кам’яної брили, який було добре видно. — Ми що, так і сидітимемо тут? — запитав Івченко, із сумнівом міряючи поглядом відстань до входу в піраміду.

Штепа розплющив очі.

— Га?

— Якщо вони ввійдуть всередину й виставлять біля входу охорону, пробитися вслід за ними ми не зможемо. — Ні, вони туди не підуть. Туди не можна. Нікому не можна. Там — уже територія Сатани. А обряд відбуватиметься на верхівці вівтаря. Бачиш он той майданчик? Так, звідси добре було видно пласку верхівку вівтаря з невеликим підвищенням у центрі.

— Ви все знаєте…

— Не забувай, я — один із них. Був донедавна.