Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Ніж у руці старого сатаніста заіскрився, загорівся ледь помітним блакитним полум’ям. Він владно змахнув ним, і послушники кинули до його ніг ще одне дівоче тіло. Живе тіло, що здригалося від невідворотного. Юне. Помах ножа. Легко, мов шматочок сиру, лезо ріже тонку беззахисну шию, врізається у хребці. Сашко чує хряскіт, чує, як булькає, хлюпає в чашу кров.

— В ім’я отця і сина…

Чергова дівчина опиняється перед скривавленою потворою з палаючим поглядом.

— Наталі!!!

Сашкові здалося, що його крик чує Всесвіт. Чує Сатана. Чує Бог. Бог… Бог? Чому ж… чому ж тоді він не врятує її? Чому він не відгукнеться на цей заклик? Чому навіть вона не чує цього крику, чому слухняно стає навколішки, чому не чує, адже Сашко кричить серцем?!

— Дивися, Сашко, дивися, — шепоче Штепа…

— В ім’я отця і сина… — шепоче сатаніст. Що ж робити? Як її врятувати? Господи…

Івченко раптом усвідомлює, що Штепа від самого початку знав, чим усе закінчиться, що саме цього він і прагнув! І раптом Сашкові вдалося неможливе. Це наче підняти саму Землю, наче взяти на себе всі людські страждання. Йому все ж вдається заплющити очі. Не дивитися, не бачити, як там… Лише кілька секунд. Сатанинська сила знову змусила повіки піднятися, знову прирекла його на муку споглядання. Довкола Великого магістра лежали чотири дівочих тіла. Камінням розповзалася темна калюжа, підбираючись до його ніг, однак старий цього не помічав. Однією рукою він підніс над головою чашу, а іншою — ножа, який палав фіалково.

«Агам, — промайнула думка, — він називається Атам».

Ще мить, і чаша, так само, як і ніж, спалахнула, шугонула до Аномалії фіолетовими протуберанцями. А Тінь Люцифера вже опустилася майже до самого вівтаря, перша блискавка вдарила в його підніжжя, а потім кам’яне громаддя охопив клубок сяючих гадів, уступами потік сіро-блакитний туман, у якому замиготіли тіні монстрів, що народжувалися. — Випий, о великий, силу отця твого і володарюй віднині над думками й душами людей, які населяють світ твій, доки не прийде час величного царства Люцифера!

Послушники дбайливо зняли немовля з підвищення, стали навколішки перед Великим магістром. Той теж опустився на коліна і підніс чашу до вуст Антихриста. Сашковим тілом пробігла дрож, підняла волосся, зафарбовуючи його набіло. Небесами прокотився сміх. Сміх і задоволене вуркотіння звіра, що ховався по той бік безчасся. Звір був щасливий, наче сам хлебтав із чаші страшне питво. Верескнули й зареготали десятки тіней у сірому тумані. Радісно застрибали. Славили нового пророка, славили великий кінець. Сашко плакав. Господи, коли б він тільки міг рухатися! Коли б він міг убити себе, Господи!

І тут…

Він не зрозумів, що трапилося. У центрі Землі народилося глухе гарчання, яке ставало дедалі голоснішим, дедалі лютішим. Каміння затрусилося. Затрусився вівтар. І прокотилося по всьому світу виття, переросло в ревіння, вереск і стихло… Кричало немовля. Кричало, мов від болю. Наступної миті воно підняло голову, подивилося палаючими очима в обличчя Великого магістра, змусивши того відсахнутися, затулитися ліктями. Чаша, дзенькнувши, полетіла в безодню. — Ідіот!!! — заревло немовля. — Ідіот, ти все зіпсував! Це не та кров!!!

Обличчя Антихриста почало змінюватися. Загорілися зеленим очі, шкіра зібгалася, за якусь мить перетворивши його на маленького старця, а потім крихітне тільце спалахнуло й зникло, залишивши на камінні лютий, повзучий шепіт:

— Будь ти проклятий, Великий магістре Кром!..

Кілька секунд приголомшений старий сидів, заціпеніло втупившись перед собою, потім його обличчям пробіг переляк, який змінився жахом, розумінням і, нарешті, ненавистю. — Штепа! Боллайн!!! — заверещав він, зриваючи голос. — Боллайн! Я знаю, що ти тут, клятий перевертень! Виходь, ти… ти…

Величезна блискавка вдарила в землю зовсім поруч із вівтарем, розбивши на крихти брилу заввишки в людський зріст. Над котловиною ревонув страшний грім. — Боллайн, радій, мерзенний зраднику, що вкусив нас зненацька! Радій, ти занапастив усіх нас, ти, підла тварюко, що плює на закони та клятви!

Вітер зростав. Ревіння Тіні-смерчу було страшним. Величезна струнка воронка почала розпадатися, перетворюючись на безформну хмару, просякнуту енергією, що вийшла на волю. Перші її жмути, щойно перетворені Тінню на силу, нікому вже не потрібну, вдарили по капищу, в розкидані низиною піраміди, розносячи їх на друзки, розкидаючи на багато миль кам’яні скалки. Ще й ще. Одна з блискавок ударила у вівтар, змела з нього людей, мов пил, рознесла їх на частки, спопелила, задушивши зойки в самому зародку. Однак старий залишився.

— Боллайн!! — знову заволав він.

У його крику було стільки болю й муки, що Сашкове серце, яке, здавалося, вже перетворилося на камінь, зайшлося в екстазі радощів. Болісні й солодкі сльози бризнули з очей, хоча Сашко й не знав, та й не міг знати, чому так радіє. Горе пішло. Втрату вже не повернеш, не виблагаєш. Та доля дарувала відплату. Господь почув його серце… Зовсім поруч з Івченком у каміння вдарила блискавка. Гострі уламки стьобнули скелі, проте захист, що його створив Штепа, подолати не змогли. Уся котловина диміла, земля кипіла, мов по вівтарю вела вогонь артилерійська батарея. Давнє капище помирало, незаслужено покаране за гріхи й зраду людей, які й не створювали його.