Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Дістанемося… Треба лише знати як. Звичайна людина в цих місцях не виживе й хвилини. Тут така енергетика, що потрібен або спеціальний магічний захист, або техніка.

— А чекісти як дісталися, вони що, мали чаклунів?

— Ні, — відповів Штепа, хапаючись, аби не впасти, за виступ на камені. — Вони якраз мали техніку. Спеціальні шоломи та інструкції Барченка. Створював він їх для експериментів — щодо передачі думок на відстань, а вони стали у пригоді для іншого…

Чаклун вилаявся, перечепившись через гілку якогось північного чагарнику, що ховалася між камінням, крекчучи, потер забите місце і пробурмотів: — Ще добре, що зі смертю Сталіна всю систему стосунків із демонами потойбічного світу було втрачено, за винятком, звичайно, сатаністів. Цей маніяк не довіряв нікому, навіть собі…

Якщо хтось із наступних партійних бонз і вклонявся Люциферу, то це був лише обряд, справжнє призначення капища забуте, а інформацію заховано в одному з тайників, де Сталін тримав особливо важливі документи з особистого архіву. Але він усе-таки встиг зробити те, що хотіли від нього демони Антисвіту — перетягнув вівтар Сатани у капище. Хоча я дуже сумніваюся щодо того, чи відкрило потойбіччя таємницю вівтаря навіть Йосипові.

Далеко позаду зринув неясний гук, мов у прорвану запруду пішла вода. Штепа з Івченком озирнулися. Над обрієм здіймалася рідка розсіяна заграва.

— Це вона?

— Так, це Тінь… Скоро буде тут.

— А що то за звук?

Микола Михайлович гмикнув.

— Не знаю. Сумніваюся, що то сама Тінь, можливо, люди намагаються її зупинити. Тобі не здається, що то гелікоптери?

Сашко прислухався.

— Можливо.

Вони обійшли чергову скелю і зупинилися.

Попереду, слабко освітлена далекою загравою, лежала вимощена кругляком дорога, яка йшла до схожих на конуси сопок, що темніли неподалік. Інколи вона зовсім зникала під камінними завалами та лишаями, інколи на ній зяяли залиті водою ями, але, без сумніву, то була давня, можливо, найдавніша дорога.

— Ну ось, ми вже майже на місці.

Сашко відчув, як на грудях та руках стягується «гусяча шкіра».

— Страшно?

Сашко кивнув.

— Тримайся. І пам’ятай: ні в якому разі не відходь.