Розділ «Частина третя ЛУАЯН»

З підворіття співчутливо дивився на них бродячий собака з ребристими боками.

За кілька годин у Торії почалася гарячка.

Постіль видавалася їй розпеченою, наче дах під сонцем. Егерт, якого вперше впустили до її маленької кімнатки, сидів на краю ліжка й тримав її руку у своїй. Декан, не мовивши ні слова, приніс і поставив на столик паруючу склянку з пахучим зіллям.

Торія лежала на спині, біла подушка ховалася під гривою густих пасом, і змарніле обличчя доньки, поплямоване пропасним рум’янцем, знову вразило Луаяна схожістю з жінкою з далекого минулого, давно померлою жінкою.

…Колись, мандруючи світом, він одного разу зупинився на ніч у невеликому селищі, занесеному снігом. Хазяї, які надали йому прихисток, не знаючи ще, що він маг, повідали про нещастя: по сусідству вмирає від невідомої недуги донька старости, дівчина неземної вроди. Тоді він уперше побачив свою дружину. Голова її так само потопала в подушці, й по білому простирадлу зміїлося чорне волосся, і змарніле розпашіле обличчя вже тавроване було близьким відходом до вічності.

Він зцілив її, виходив. Заструменіло щастя, раптове, як чорторий серед тихої і сонної ріки, потім страх втратити все, потім знову щастя — народження доньки… Потім болісні п’ять років, п’ять довгих літ зі спеки в холод. Вони навчили його прощати, всупереч власній гордині, жахливі роки, найкращі його роки. Згадка про них змушувала болісно бриніти його серце, та Луаян ладен був віддати геть усе, аби повернутися й прожити їх знову.

Ймовірно, довге життя їй не судилося. Одного разу ним уже врятована, вона азартно шукала власної смерті і знайшла її, залишивши на пам’ять чоловікові вічне почуття провини й маленьку Торію…

Торія повернула важку голову, і батько зустрівся з нею очима. За хвилину декан перевів погляд на Солля, той здригнувся і хотів випустити руку дівчини, але втримав.

Світле небо, вона надто схожа на матір. Вона надто схожа на матір, щоб бути щасливою… Даючи згоду на її шлюб з Дінаром, він знав принаймні, що робить, — спокій і впевненість, дружня турбота та спільна робота в старих стінах університету надійно поєднали б його доньку з його улюбленим учнем. Ці надії зруйнував Солль, і ось тепер він сидить на краю її ліжка, мучиться під декановим поглядом, розуміє, що повинен піти, але не випускає зі своїх рук її руки, і Луаян чудово бачить, як тулиться до його долоні долоня Торії…

У його житті немає нічого дорожчого від дочки.

Два роки тому її весілля здавалося йому природною, неминучою частиною спокійного впорядкованого життя. Сьогодні над містом, над університетом, над цими двома, які тримають одне одного за руку, нависла невиразна тінь — навіть будучи магом, він не може зрозуміти, що це за загроза, але присутність її щодень стає все відчутнішою. Як діяти сьогодні, якщо не знаєш, чи буде в тебе завтра?

Солль тяжко зітхнув. Краєм ока Луаян бачив, як він намагається порахувати її пульс, як тривожиться, як досадує на нього, Луаяна, за уявну бездіяльність — маг же, узяв би та й вилікував…

Солля затавровано. Він нестиме нещастя кожному, хто матиме необережність опинитися поряд, — так вирішив Мандрівець. Та хто знає, ким насправді є Мандрівець і який зворотний бік його закляття?

Торія поворухнулася. Декан знову зустрівся з нею очима, і йому здалося, що повіки її трішечки опустилися, наче Торія хотіла кивнути.

Луаян загаявся і кивнув їй у відповідь. Загаявся, ще раз окинув поглядом принишклого Егерта і вийшов, щільно причинивши за собою двері.

Залишившись удвох, вони довго мовчали. У каміні глухо, делікатно потріскували вмираючі поліна.

Нарешті Торія через силу посміхнулася.

— Твоя сорочка… Мала.

Егерт позичив сорочку в Лиса, його власний одяг потребував прання. Гаетанова сорочка небезпечно потріскувала при кожному Соллевому русі, волосся, вимите й ще вогке, виглядало темнішим, ніж зазвичай. Просто за його спиною мерехтів вогонь каміна, і Торії, яка знемагала від гарячки, здавалося, що в Солля мідні плечі.

Нахилившись до неї, він кілька разів повторив одне й те саме запитання, зосередившись, вона нарешті зрозуміла.