Розділ «Частина третя ЛУАЯН»

— Нам — соромно?! — Карвер, на відміну від Боніфора, обурився цілком щиро. — Нам, а не йому?

— Іди! — заблагав Егерт.

Торія стояла. Небо, невже в неї заніміли ноги?! Холодне лезо знову доторкнулося до його шиї.

— Ану, Соллю! Оголошую вас подружньою парою — тебе й любу кізку! Давай-но, ми чекаємо на першу шлюбну ніч!

Дірк і Боніфор, вражені винахідливістю Карвера, розвернули козу до Егерта хвостом.

— Давай-давай… Усього якихось хвилин п’ять… Давай, і підеш собі, даму свою додому проведеш… Так, пані? Адже вам не хочеться на самоті додому вертатися?

Здається, лив дощ, здається, по сплутаній козячій вовні струменіла вода. Коліна закоцюбли. Егерту уявилося раптом, що він хлопчик, стоїть по коліна у весняній річці Каві, а біля самого берега квітнуть якісь нестерпно жовті квіти, він тягнеться, намагаючись зірвати…

Він сіпнувся від болю — Карвер провів клинком по його вуху.

— Чому це ти роздумуєш? Гостра шпага може відрізати вухо, палець та все що завгодно… Чи тебе — уже?! Це правда, що студентів оскопляють, га, пані?

Страх відібрав у Егерта здатність думати й відчувати. Зі слів Карвера він зрозумів тільки, що Торія ще тут, і докірливо, з майже дитячою образою подумав: навіщо?

Розгойдувався під вітром скреготливий чорний ліхтар. Ніч перетворилася для Торії на плавку грудку смоли — липке повітря забивало їй гортань, і не можна було навіть зітхнути для слова чи крику. Напевно, треба було кликати на допомогу, бити кулаками у двері й ставні, зрештою, кидатися до батька… Але шок позбавив її можливості боротися, перетворивши на німого, безсилого свідка.

Кізка нерішуче сіпнулася. Боніфор обірвав її спробу вирватися, стиснувши коліньми, Карвер провів шпагою по горлу жертви.

— Ну, Соллю?! Розстібай пояс!

Тоді темрява загусла, здушила Егерта зусібіч, стиснула голову, груди, залила вуха, пробкою заткнула горло, не пускаючи в легені навіть крихітну повітряну бульбашку. На секунду йому здалося, що він живцем заритий у землю, що немає ні верху, ні низу, що земля тисне, тисне…

Потім полегшало, і останнім зблиском свідомості Егерт зрозумів, заспокоюючись, що вмирає. Слава небу, просто вмирає, легко й без мук. Клятий Мандрівець, таки не розрахував! Егерт не може подолати свій страх, але й перетнути межу він теж не може, не може, ось і смерть… Слава небу.

Він м’яко ткнувся обличчям в багновище, що здалося теплим і м’яким, наче перина. Як легко. Перевернувся чорний ліхтар, перевернулося чорне небо, і Карвер кричить і розмахує шпажкою. Хай… Егерта тут немає. Уже немає. Нарешті.

…Троє схилилися над лежачим. Нещасна кізка, відскочивши, тонко й жалібно мекнула.

— Соллю! Агов, Соллю… Не прикидайся, агов!

Рвонувшись, Торія поглядом відкинула в один бік Дірка, в другий — Боніфора. Егерт лежав на боці, його обличчя, бліде, застигле, то потрапляло в тінь, то знову вихоплювалося з темряви світлом від розгойданого ліхтаря.

— А ось тепер вам доведеться відповідати, — сказала Торія напрочуд спокійно. — Ось тепер ви відповісте за все… Ви вбили його, мерзотники!