Розділ «Частина третя ЛУАЯН»

Води в блюді наче й не було, там, де мала бути її поверхня, лежало дзеркало, біле й яскраве, як ртуть. Дзеркало Вод, зрозумів, завмираючи, Егерт.

— Чому ж нічого не видно? — пошепки запитала Торія.

Егерт мало не обурився — для нього справжнім дивом здавалося саме дзеркало. Однак тієї самої секунди біла каламуть захиталася, стемніла, і от це вже не каламуття, а ніч, вітер, як за вікном, віття голих дерев, вогник… Один, другий, третій… Смолоскипи. Не намагаючись розшифрувати зображення, Егерт дивувався тільки тому, що тут, у маленькому круглому дзеркалі, відбивається невідоме, невидиме, те, що відбувається хтозна-де. Заворожений магією і своєю причетністю до таємниці, він отямився тільки від дзвінкого вигуку Торії:

— Лаш!

Одне коротке слово протверезило Егерта, наче ляпас. У дзеркалі блукали темні фігури, і навіть серед убогого світла нечисленних смолоскипів можна було розрізнити каптури, напнуті на очі, а в декого відкинуті на плечі. Ціле сонмище воїнів Лаш нащось валандалось серед ночі, дозволяючи вітру терзати й обривати поли довгих плащів.

— Де це? — злякано запитала Торія.

— Мовчи, — видихнув крізь зуби Луаян. — Зникає…

Картинка зблякла, наче вкрилася брудно-молочною плівкою, потім перетворилася на білу воскову каламуть, і тільки в самісінькій її глибині жевріла притлумлена іскра.

— Який поганий день, — промурмотів Луаян, ніби сам з цього дивуючись. — Яка кепська ніч…

Витягнувши руки, він звів долоні над дзеркалом, і Егерт, завмираючи, побачив, як проступає крізь шкіру плетиво вен, сухожиль, судин.

Дзеркало загаялося й стемніло знову, декан різко забрав руки, наче від вогню, і Егерт знову розгледів ніч, людей і смолоскипи. Вогнів, здається, побільшало, всі вони рухалися в дивному порядку, і плащоносці навколо зігнули, ніби в поклоні, спини, ще раз, і ще… — відраховують поклони?

— Егерте, — запитала Торія глухо, — може… Це ритуал? Ти знаєш який?

Солль мовчки похитав головою. Згадка про його давню причетність до Лаш, нехай мимовільну, неіснуючу наразі, прозвучала зараз як важкий докір. Торія зрозуміла свою помилку і винувато стиснула його руку. Декан кинув на обох швидкий косий погляд і знову нахилився над чашею.

Фігури то зникали в темряві, то вихоплювалися з неї — і кожного разу нечітко, якось уривками, клаптями, окремими деталями: чийсь чобіт у розмитій глині, мокра пола плаща. Один раз Егерт здригнувся, впізнавши закудлані сивини Магістра… Раз по раз підступала біла воскова каламуть, і декан тоді скрипів зубами, витягав над дзеркалом долоні, але каламуть зникала не відразу, а наче неохоче, наче в змові з плащоносцями…

— Де це, батьку? — знову запитувала Торія. — Де це? Що вони роблять?

Декан тільки кусав губи, знову й знову відвойовуючи вислизаюче, ледве вловиме зображення.

До світанку всі троє виснажилися, і тоді дзеркало, теж знесилівши, скорилося нарешті повністю, визнало волю декана, й біла каламуть відступила. Але й тієї, схованої в срібній чаші ночі, уже теж добігав кінець — картинка сіріла, вогні смолоскипів блякли, і троє схилених над дзеркалом фігур одночасно розгадали таємницю ритуальних поклонів.

Вишикувавшись навколо високого пагорба, — Егерт упізнав те місце, звідки вони з Торією милувалися рікою й містом, — плащоносці, озброєні лопатами, невтомно копали землю. Чорні купи її височіли то тут, то там, наче відзначаючи шлях велетенського крота. Подекуди серед грудок жовтіли — Егерт нахилився вперед, мимоволі витріщивши очі, — жовтіли кості й навіть черепи, безсумнівно, людські, безсумнівно, давні, й земля вилізала з порожніх очниць.

— Це, — притишено скрикнула Торія, — це ж той пагорб… Це…

Дзеркало розбилося. Навсібіч бризнула вода, Луаян, завжди незворушний, безпристрасний, щосили бив і бив по ній долонею.