Розділ «Частина третя ЛУАЯН»

Просохло чорнило на недописаному аркуші, і висохло перо в завмерлій декановій руці, а він сидів, заціпенівши за робочим столом, не відриваючи замисленого погляду від опливаючої в канделябрі свічі.

За вікном шаленів вогкий вітер тривалої відлиги, у каміні рівно, по-домашньому горів вогонь. Декан сидів, широко відкривши сльозаві від напруження очі, з полум’я свічки на нього дивився нічний, непроглядний жах, і такий самий жах піднімався йому назустріч із глибин деканової душі.

Передчуття мага, що навіть не досяг величі, не буває випадковим. Тепер лихо підійшло так близько, що від подиху його ворушилося волосся. Зараз, уже зараз, може, й пізно щось урятувати.

Амулет!

Він різко встав. Заклинання, що замикає сейф, злетіло відразу, але замок довго не піддавався, не слухався тремтячих рук. Відчинивши, нарешті, яшмову скриньку, Луаян, зроду не страждаючи від короткозорості, болісно примружився.

Медальйон був чистий. Ні цятки іржі не спотворювало золоту пластинку — медальйон був чистий, а декан задихався від смороду лиха, що насувалося.

Не вірячи собі, він ще раз оглянув медальйон, потім сховав його й, похитуючись, поспішив до дверей:

— Торія! Тор…

Він знав, що вона поряд, у себе. Йому й раніше доводилось кликати її на допомогу, але зараз вона з’явилася майже миттєво і майже така ж бліда, як і він сам: видно, щось у його голосі налякало її.

— Батьку?

За її спиною він розгледів силует Егерта Солля. Останніми днями ці двоє нерозлучні… Небо, допоможи їм.

— Торіє… І ви, Егерте… Воду з п’яти джерел. Я скажу яких і де… Візьміть мій ліхтар, він не гасне навіть від найдужчого вітру. Ти, Торіє, надягни плащ… Швидше.

Коли вони й хотіли про щось запитати, то не змогли чи не наважилися. Декан був сам на себе не схожий, навіть Торія відсахнулася, зустрівшись із ним очима. Не сказавши ні слова, вона взяла з його рук п’ять баклажок на ремінній зв’язці, Егерт накинув їй на плечі плащ, і вона відчула лагідний, підбадьорливий дотик його долонь. На вулиці вила гнила, без морозу зима. Егерт високо підніс палаючий ліхтар, Торія обіперлася на його руку, і вони пішли.

Як у ритуальному дійстві, вони пробиралися від джерела до джерела — усього їх було п’ять. Тричі воду довелося набирати із замурованих у камінь труб, одного разу — з маленького колодязя в чиємусь дворі й ще раз — із залізної зміїної морди занедбаного фонтана. П’ять баклажок заповнилися. Зв’язка їх відтягала Егерту плече і плащ Торії наскрізь промок, коли, хитаючись від утоми, вони переступили поріг деканового кабінету. Завжди похмурий, тієї ночі він був яскраво освітлений — стовпчики свіч юрмилися на столі, на підлозі, тулилися до стін. Усі ці вогненні язички здригнулися, коли відчинилися двері, і затріпотіли, наче вітаючи новоприбулих.

Посеред кімнати височіла дивної форми підставка на пазуристих лапах, ще три лапи, зігнувшись, підтримували над нею круглу срібну чашу.

Скоряючись нетерплячому жесту декана, Егерт відступив у дальній куток і всівся там просто на підлогу, Торія влаштувалася поруч на низькому табуреті.

Язички свіч подовжувалися й подовжувалися, неприродно, незвично для ока. Декан завмер над срібною чашею, куди по черзі перехилив усі баклажки. Руки його повільно рушили вгору, щільно стиснуті губи не ворушилися, але Егерту здавалося, — може, зі страху, — що серед кабінетної тиші, серед завивання вітру за вікном він чує різкі слова. Стеля, на якій зливалися й розпадалися візерунки з тіней, здавалася заповненою зграями комах.

Щось ударилося об скло зовні, Солль, напружений, як струна, судомно здригнувся. Торія, не глянувши навіть, поклала руку йому на плече.

Губи декана зігнулися, наче від зусилля. Вогники свіч болісно витягнулися й опали, набувши нормальної форми. Постоявши секунду нерухомо, декан прошепотів ледве чутно:

— Підійдіть.