Розділ «Частина третя ЛУАЯН»

Торії здалася, що вона лежить на дні червоно-чорного розпеченого океану і язики полум’я танцюють над її головою. Не розуміючи, що робить, не бажаючи замислюватися ні про що, вона перестала боротися із запамороченням. Рука Солля, перетворившись на окрему живу істоту, блукала по її тілу, і Торія відчувала щиру вдячність до цього ласкавого, дуже рідного створіння.

У напівсні-напівмаренні, розчинившись один у одному, вони лежали в темряві, і Егерт усвідомив раптом, що він, досвідчений коханець, жодного разу за свою буремну юність не відчував почуття, яке хоч віддалено нагадувало це щемливе бажання доторкатися, віддавати тепло, обволікувати.

Ковдра зісковзнула кудись до стіни. Зайвим стало тонке полотно сорочки, своїм тілом Егерт відгородив Торію від решти світу.

На якусь мить вона раптом протверезіла. Усі її чуттєві відносини з Дінаром обмежувалися обережними цілунками. Усвідомивши, що відбувається, вона злякалася і завмерла від ласок. Миттєво відчувши це, Егерт доторкнувся устами до її вуха.

— Що?

Вона не знала, як це пояснити. Зніяковівши, невміло провела рукою по його обличчю.

— Я…

Він чекав, дбайливо поклавши її голову на своє плече. Боячись скривдити його або здивувати, вона не знаходила слів, соромилася й томилася.

Тоді, про все здогадавшись, він обійняв її так міцно й так ніжно, як ніколи ще не обіймав. Усе ще повна страху й скутості, вона вдячно схлипнула — пояснювати, виявляється, нічого не треба.

— Тор… — прошепотів він, заспокоюючи, — ну що ти… Страшно, так?

Їй таки страшно. Кімнатою пливла ніч, сходив теплом згаслий камін, і душа Торії наповнювалася ніжністю й дитячою вдячністю до людини, яка все розуміла без слів.

Він лагідно пригорнув її до себе.

— Нічого… Все, як ти захочеш… Як скажеш… Тор, чому ти знову плачеш, га?

Їй пригадалася раптом бабка, що залетіла в дитинстві до її кімнати. Важка, зелена, з круглими краплями темних очей, вона шелестіла в кутку, терлася об стіну всіма своїми мереживними крильцями, злітала до стелі й падала майже на саму підлогу. «Дурненька, ти дурненька, — сказала сміючись мати. — Піймай її й випусти».

Звідки цей спогад, навіщо?

Тоді Торія піймала ту бабку. Обережно, боячись надто сильно стиснути руку, винесла бідолаху на подвір’я і, провівши поглядом, довго ще відчувала на долонях легке подряпування її крил і кігтистих лапок…

Вона уривчасто зітхнула. Це відбудеться сьогодні, просто зараз, скільки страхів і надій, скільки снів… Це має бути зараз, і вона зміниться, стане іншою, їй лячно, а інакше й бути не може… Це неминуче, як схід сонця.

Егерт знову зрозумів її без слів, його радість передалася їй, притупляючи страх. Звідкілясь із темряви їй вчувався власний щасливий сміх, а вслід йому не поспівала розгублена думка — чи ж личить сміятися?! Перед очами миготіли крила бабки, вогні за рікою, виблискуючий на сонці сніг, і, майже провалюючись у забуття, вона встигла подумати: уже.

Розділ восьмий

Чорного зимового вечора декан Луаян перервав звичну роботу.