Розділ «Частина третя ЛУАЯН»

Мовчки, під глухе побрязкування шпор, батько й син дісталися до маленького готелю, де зупинився Солль-старший. Старий довго черкав кресалом, перш ніж запалив свічі в канделябрі, слуга приніс вино й келихи. Сидячи в рипучому кріслі, Егерт із болем у душі дивився, як батько збирається з думками і не може зібратися, хоче розпочати розмову і не знаходить слів. Він із задоволенням допоміг би йому, але власний його язик теж був безпомічний і німий.

— Я… грошей привіз, — сказав нарешті Солль-старший.

— Дякую, — промурмотів Егерт і одягнув, нарешті, у слова запитання, яке цілісіньку дорогу його мучило: — Мама… як?

Батько розгладжував витерту оксамитову скатертину на круглому готельному столику.

— Вона… хворіє. Дуже. — Він підвів на сина змучені, сльозаві очі. — Егерте… Кажуть, тут… Часові надходить кінець. Часи скінчаються, так… Пес із ним, з полком, пес із ним, з мундиром… який полк, якщо… Егерте. Сину мій… У мого батька було п’ять синів… У нас ти був один, один і залишився… Мені вже важко… у сідлі… На ґанок піднятися і то важко… За що ти так з нами? Ні онуків…

Відчуваючи, як пересихає горло, Егерт буркнув у темний кут:

— Я… знаю.

Старий важко зітхнув. Покусав губу разом з вусами.

— Егерте… Мати просила. Пробачилося тобі… все. Мати просила… Їдьмо додому. Пес із ним, з усім… Їдьмо в Каваррен. Я й коня тобі привів… Кобила — чудо, — погляд батька трохи пожвавішав, — ворона, злюка… Донька нашого Тіка… Ти ж любив Тіка, пам’ятаєш?

Егерт водив пальцями над вогником свічі.

— Сину… Їдьмо сьогодні. Коні добрі… Я, звісно, втомлююся, не те що колись… але тут уже постарався б. І були б удома через тиждень… Так, Егерте?

— Я не можу, — Солль прокляв геть усе, перш ніж зумів вимовити ці слова. — Не можу я… Як же я повернуся… таким? — Рука його доторкнулася до шраму.

— Ти думаєш, — важко видихнув батько, — ти думаєш… матері не все одно… який ти?..

…Йому здавалося, що, коли не зустріне зараз Торію, щось у ньому зламається, не витримає, порветься усередині. На щастя, вона стрілася йому просто на сходах — чи ж не його чекала?

— Егерте?

Він розповів їй, як трусилися руки його батька, коли, прощаючись, Егерт ховав очі й буркав запевнення, що приїде швидко, як тільки зможе.

Хлюпотіла під ногами гидка рідота. Місто притихло, наче вимерло; не розбираючи дороги, вони брели вулицями й провулками, а Егерт усе говорив.

Матері зовсім зле, мати чекає на нього. Але як же можна повернутися, несучи закляття? Як можна приповзти до отчого порога, коли в душі живе та боягузлива тварюка, що будь-якої хвилини готова зробити його останнім з негідників? Він же дав клятву собі, він дав клятву Торії… Може, він не правий? Може, заради спокою матері варто сьорбнути нової ганьби, повернутися переможеним, боягузом? Принести до її ніг тінь, обтяжити новим горем?

Він, як міг, намагався пояснити це батькові. Він плутався у словах, в’яз у них, як невмілий рибалка у власній сітці, а старий не міг зрозуміти його. І, змучившись, Егерт сказав йому нарешті: я хворий, я повинен зцілитися, і тоді… Батько мовчав, уперше за пам’яті сина завжди пряма спина його втомлено згорбилася.

Усе це слухала зараз Торія. Сутінки густішали, подекуди чадно горіли ліхтарі, віконниці, всі до однієї, були щільно зачинені — здавалося, що будинки вперто заплющують очі на вечір, на бруд, на негоду… Якоїсь миті Торії здалося, що за ними на відстані слідують якісь нечіткі тіні, однак Егерт не зауважував нічого, він говорив і говорив і закликав Торію у свідки: невже він дійсно неправий?!