Розділ «Частина третя ЛУАЯН»

Вона посміхнулася, майже не розуміючи питання, — тієї миті слова здалися їй необов’язковим додатком до сніжної, залитої сонцем пишноти цього дивного дня.

Егерт зрозумів і нерішуче, наче запитуючи дозволу, посміхнувся у відповідь.

Далі пішли поряд — стежка вибігла на пагорб, де сніг уже не був таким глибоким. Одну руку Торія ховала в теплих надрах муфти, а другою опиралася на руку супутника — Солль щільніше притискав до себе лікоть, щоб долоня її, сховавшись у складці рукава, не мерзла.

Зупинилися ненадовго, оглянулися на ріку й на місто, над міською стіною сизими стовпчиками куріли цівки диму.

— Я ніколи тут не був, — зізнався Егерт здивовано. — Як красиво…

Торія коротко посміхнулася.

— Це пам’ятне місце… Тут був старий цвинтар. Потім, після Чорного Мору, тут поховали в одній ямі всіх померлих… Кажуть, від мертвих тіл пагорб на третину повищав. Відтоді це місце вважається особливим: одні говорять — щасливим, другі — проклятим… Діти іноді залишають на вершині пасмо свого волосся — щоб збулося бажання… Чаклуни з сіл ходять сюди на паломництво… А взагалі… — Торія запнулася. — Батько не любить це місце… каже… Але чого нам боятися? Такий чудовий білий день…

Вони простояли на вершині ще майже годину. І Торія, вказуючи замерзлою рукою то на ріку, то на засніжену стрічку дороги, то на близький сірий обрій, розповідала про віки, що пронеслися над цією землею, про войовничі орди, що підходили до міста відразу з трьох сторін, про глибокі рови, від яких залишилися тепер тільки сховані під снігом канавки, про неприступний, ціною безлічі життів споруджений вал — той пагорб, на якому стояли зараз Егерт і Торія, виявився рештками розмитого часом укріплення. Солль, який уважно слухав, припустив, що ворожі орди були виключно кінні, та ще й досить чисельні.

— Звідки ти знаєш? — здивувалася Торія. — Читав?

Солль, зніяковівши, зізнався в повному своему неуцтві — ні, не читав, але за розташуванням валів, як їх описує Торія, кожному стане зрозуміло, що будувалися вони не проти пішого ворога, а проти численних кіннот.

Якийсь час Торія спантеличено мовчала, Солль стояв поруч і теж мовчав, і на лискучій сніжній пелені зливалися їхні видовжені сині тіні.

— Якщо довго дивитися на обрій, — раптом тихо сказала Торія, — якщо довго не розплющувати очей… То можна уявити, наче під нами море. Блакитне море, а ми стоїмо на березі, на скелі…

Егерт стрепенувся.

— Ти бачила море?

Торія радісно засміялася.

— Так… Ще зовсім маленькою, але все пам’ятаю… Мені було… — Вона раптом посмутніла, потупила очі. — Мені було вісім… Ми з батьком багато подорожували… Щоб не так горювати за мамою.

Вітер, пустуючи зі снігом, пригорщами підхоплював білий алмазний пил, грався ним, розсипав, кидав і підбирав знову. Егерт не встиг зрозуміти, чи повернулася до нього болісна здатність відчувати чужий біль, однак миттєве бажання захистити й заспокоїти позбавило його розуму й боязкості. Плечі Торії схилилися, і тоді долоні його вперше в житті насмілилися на них опуститися.

Вона була на голову нижча і поряд із вона здавалася підлітком, майже дитиною. Крізь теплу хустку й не надто щільну шубку він відчув, як вузькі плечі здригнулися під його дотиком і завмерли. Тоді, щосили прагнучи втішити й смертельно боячись образити, він обережно пригорнув Торію до себе.

Сині тіні на снігу завмерли, злившись в одну, один боявся поворухнутися і тим самим злякати другого. Так само байдуже лежало за стіною місто, і холодно поблискувала замерзла ріка, і тільки вітер виявляв ознаки нетерпіння, вертівся, наче пес, навколо ніг, плутався в пелені Торії й обсипав халяви Солля сніжними бризками.

— Ти побачиш море, — сказала Торія пошепки.