Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

У його словах не було позірства чи кокетства, тільки спокійна впевненість.

Торія наче опам’яталася:

— Соллю… Треба йти. Вставайте, і ходімо.

Не рухаючись із місця, він знову важко хитнув головою:

— Я не можу… Я залишуся. Ви… йдіть.

— Не можна, — вона намагалася говорити впевнено й м’яко, — не можна, Егерте… Вас тут затопчуть, ходімте…

— Але я ж не можу, — пояснив він здивовано і продовжував без переходу, ніби роздумуючи: — Жук без крил… Той був без крил. Назад… не можна. Не виходить, мамо… Чому не виходить? Мертві… Напевно… не ходять. Назад не можна!

Очі його знову затуманилися. Панікуючи, Торія взялася щосили трясти його плечі.

— Ти живий! Ти живий! Егерте! Вставай, ну!

— Торія, — прошепотів він відчужено. — Торі-я… Таке ім’я… Я живий. Ні, не це. Торія… — Він простягнув уперед складені човником долоні. — Це ніби метелик… Сів на руку, сам… Наче подарунок… Один раз у моєму житті… І я вбив його, Торіє… Тоді, у Каваррені. Убив… його. І вбив себе, бо… — Егерт розвів долоні, нібито пропускаючи через них невидимий пісок, — бо втратив… Торію. — Він безсило відкинувся назад.

Вона безвідривно дивилася на нього, не знаючи, що й казати.

— Це справді ти? — запитав він пошепки. — Чи це все-таки… мене зустрічають… там?

Торія злякалася.

— Ні… Це я…

Він непевно простягнув руку й обережно доторкнувся до її щоки.

— Нічого й ніколи в мене не було. Жебрак… Солль. Небо порожнє, ані зірочки… Нічого… справжнього… Одна тільки Торія… Нічого немає. Дорога гаряча, сонце… І я один… Не треба мені жити. Я… там. Дякую… що я тебе бачив. — Його рука впала. — Спасибі, люба Торіє…

— Соллю… — прошепотіла вона злякано.

— Так гірко, — сказав він, знову опускаючи повіки. — Намисто з зірок… Я так скривдив тебе. Ніколи в житті… Пробач…

Він здригнувся. Розплющив очі.

— Торіє… Площа вбивць. Убивці на пласі, убивці на площі і я — убивця… Голови, очі, зуби, роти… Чому ніхто не хоче… мене прикінчити?! — Він раптом рвонувся, майже встав і знову знітився, осів, обм’як.