Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

— Егерте, — сказала вона глухо, — про це не можна зараз думати. Якщо ти цієї секунди не встанеш… Я не знаю, що зроблю. — І Торія справді не знала.

— Іди, — відгукнувся він, не розплющуючи очей. — На вулиці… Багато всякого. Свято… Ніч. Вони захочуть… Якщо вони захочуть ґвалтувати, я не врятую тебе, Торіє. Я буду поруч і дивитимуся… А допомогти не зможу… Іди. — Очі Торії зустрілася з його безнадійним, ласкавим, сповненим болю поглядом.

— А от за мене не бійся! — вигукнула вона, намагаючись упоратися з незрозумілим почуттям, що раптом перехопило їй горло. — Я сама за себе… Вставай!

Чи то голос її мав особливу наказову силу, чи то, нарешті, Егерт почав приходити до тями, та тільки спільними зусиллями вони змогли поставити на ноги важке, неповоротке Соллеве тіло. Торія підставила шию, рука Егерта тепер лежала на її плечах, і навіть крізь грубу тканину плаття дівчина відчувала, як вона напружується, боячись заподіяти їй біль.

— Та сміливіше, — прошепотіла вона, намагаючись стати зручніше, — тримайтеся, Соллю… Дурниці, дійдемо…

Іти виявилося важче, ніж вона думала. Ноги Егерта не слухалися, впавши у відчай не раз і не двічі, вона нарешті видихнула:

— Ні… Так не вийде… Я сходжу до університету… Покличу допомогу!

Солль негайно ж осів на бруківку, та й Торія ледве встояла. Відчуваючи дивну незручність, повторила якомога впевненіше:

— Я швидко… Тут не дуже… Далеко. Ви зачекаєте, так?

Він підвів голову. Торія побачила його очі й присіла поруч.

— Егерте… Та я ж не кину… Я людей покличу, батько допоможе… Егерте, я не кину тебе, клянуся…

Солль мовчав, опустивши голову. Тихо кинув:

— Звісно… Йди.

Вона посиділа поряд, потім сказала бадьоро:

— Та ні… Ми самі дійдемо. Ми відпочинемо трохи, і буде легше… Так?

Усе ще ховаючи погляд, Егерт узяв її за руку. Вона здригнулася, але не відібрала.

Він довго гладив пальцями її долоню. Потім стис — не боляче, але Торія відчула биття пульсу в його долонях.

— Спасибі… Напевно, я… не заслужив.

Зупиняючись, відпочиваючи, пробираючись серед сп’янілих і радісних, вони йшли аж до світанку. Засірів новий день — місто, притихле і втомлене, здавалося величезним спустошеним столом, що зустрічав ранок після веселого й щедрого весілля. Розвіявся дим смолоскипів, феєрверків і петард, ранковий вітер вовтузився в купах розкиданого мотлоху, ганяв по залитій вином бруківці пробки від пляшок, обірвані стрічечки й кільця серпантину, рвав на жмуття сирий туман, що причаївся в підворіттях і до кісток пробирав двох змучених подорожан.

Торія й Егерт вийшли до горбатого містка над каналом. Шорсткою, як тертка, поверхнею води подорожував загублений кимось паперовий ковпак з китицею. Порожні вулиці й сліпі вікна здавалися покинутими, нежилими, ніде ні душі, і тільки на самій середині містка нерухомо стояла висока людина й дивилася на воду.