Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

Народ на площі заревів, на очах численних глядачів власник білої кулі впав навколішки, звівши до неба руки й беззвучно відкриваючи й закриваючи широкий круглий рот. Чоловік, який стискав чорну кулю, стояв нерухомо й наче не вірив своїм очам він переводив погляд зі спустілого мішка на власний, затиснутий у кулаці вирок.

Суддя подав знак, очманілого від щастя повели з ешафота, а його товаришеві скрутили за спину руки, і чорна куля гупнула об дошки. До Егерта донеслося пронизливе: ні!

Тим часом нещасний не зронив ані звуку, однак вся істота його пронизливо волала про помилку, про несправедливість, про жахливе непорозуміння. Як! Чому? Чому саме його?! Хіба це мислимо, хіба це можливо?!

Беззвучний крик, що летів від плахи, змусив Егерта скорчитися від болю. Юрба накрила його потужним, як органний акорд, подвійним суперечливим почуттям: азартною радістю за помилуваного й нетерплячим бажанням швидше побачити страту другого, тепер уже приреченого.

Від кинутої на плаху людини несло благанням, страхом і розпачем. Солль затис долонями вуха й замружив очі, але пронизливе «ні!» проникало в його свідомість без допомоги зору чи слуху. Злетіла у небо сокира — Егерт відчув мурашки, що пробігли цієї миті по шкірі сотень глядачів, і на вищій, ридаючій ноті беззвучне благання обірвалося, обернулося на конвульсію, згасло. Слідом за тим на площі зринула каламутна хвиля огидного збудження, втіхи від рідкісного видовища, що приємно лоскотало нерви…

Егерт заволав. Не в змозі стримувати жах і біль, він кричав, зриваючи горло. Від нього сахнулися навсібіч, та Солль уже не бачив і не чув більше нічого. Він вив і пробивався крізь желеподібну людську стіну. І нарешті настав момент, коли свідомість милосердно дала йому спокій.

Торія не знаходила собі місця від самої появи Мандрівця в місті.

— У Солля є шанси? — прохолодно поцікавилася вона, провівши очима Егерта, який вирушав на пошуки.

Декан тільки знизав плечима.

Передсвяткові клопоти відволікли її увагу, однак наступного дня вона все-таки поцікавилася:

— Ні? Не знайшов?

Декан похитав головою.

— Хтозна… Мандрівець може бути голкою в купі сіна, може бути й вугіллям за пазухою — хто знає…

Вранці третього дня Торія ні про що не запитувала, але спохмурнілий декан сказав їй напівголосно:

— Нічого, очевидно, не вийде. Мандрівець не з тих, хто переглядає вироки… Ти можеш не вірити, але мені жаль Солля. Просто по-людськи жаль.

Торія тільки брови звела й нічого не сказала у відповідь.

Найменше їй хотілося стати свідком страти, що готувалася на площі. Наглухо зачинивши вікна, вона, як крізь вату, чула й гомін схвильованої юрби, і гуркіт барабанів. Якоїсь миті їй страшенно захотілося довідатися, де зараз Солль, вона насилу поборола в собі бажання навідатися у флігель.

Минуло кілька хвилин, Торію терзало передчуття, вона ходила з кутка в куток, потім, закусивши губу, із гуркотом відчинила віконницю.

Наче живим рухомим килимом, площа була вкрита людьми, і Торія не сумнівалася більше, що десь у строкатій гущі загубився й Солль. Внутрішньо здригнувшись, вона подивилася на ешафот — цієї самої хвилини там блиснуло опадаюче лезо.

Юрба ойкнула, як одна людина, і набрала повітря у свої численні груди, збираючись вибухнути ревом. Але її випередив один-єдиний людський голос, надривний, сповнений болю, голос цей змінений був до невпізнанності, та Торія упізнала його, впізнала і вжахнулася.