Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

— Що?

Мандрівець шумно зітхнув. Посміхнувся, тепер уже точно посміхнувся, але усмішка ця не принесла Торії полегшення.

— Хіба ця ваша людина німа? Чому за нього говорите ви?

Торія безпомічно оглянулася на Солля. Той стояв на мосту, вчепившись рукою в поруччя, і мовчав, наче навіки втратив мову. Вітер смикав світле закудлане волосся.

— Егерте! — гукнула йому Торія. — Візьми себе в руки… Скажи… Ти ж хотів сказати, скажи!

Солль дивився так, як дивиться на мисливця лисеня, що втрапило в капкан, і мовчав.

Мандрівець легенько вклонився Торії і рушив геть. Вражена безглуздістю й неправдоподібністю того, що сталося, вона кинулася за ним, як базарна жебрачка кидається за кожним, хто покаже монетку:

— Пане! Будь ласка…

Здається, вона навіть ухопила його за рукав. Торія готова була впасти навколішки, коли Мандрівець обернувся, тепер уже здивовано.

— Що ж?

— Не йдіть, — прошепотіла вона, задихаючись. — Він зараз скаже… Він скаже.

Мандрівець зміряв її уважним, вивчаючим поглядом, вона затремтіла, почуваючи себе прозорою, видимою наскрізь. Тонкі губи знову здригнулися в усмішці.

— Що ж… Може, ви й праві… Може… — І, повернувшись, Мандрівець так само неспішно повернувся на міст.

Егерт стояв на тому самому місці; Мандрівець підійшов близенько, майже впритул, і очі його були на одному рівні з очима високого Солля.

— Ну?

Егерт проковтнув клубок, що застряг у горлі. Вимовив ледве чутно:

— Каваррен…

— Пам’ятаю, — посміхнувся Мандрівець терпляче, — гарне місто… — І раптом запитав ні сіло ні впало:

— А от як ви думаєте, це жеребкування перед стратою — милосердя чи, навпаки, жорстокість?

Солля пересмикнуло. Він прошепотів через силу: