Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

Зціпивши зуби, Егерт вирішив про себе, що до моменту страти він буде вже звільнений від закляття, а отже, хоробрий і холоднокровний. Швидко сутеніло, дощик, що притомився було, замрячив знову, і Солль, сили якого випарувалися раптово й ущент, поволікся до університету.

Наступного ранку він вийшов на вулиці ще й на світ не зазоріло — і майже відразу побачив високу, літню людину в зачовганій куртці й зі шпагою біля пояса. Розплатившись із торговцем, який, очевидно, продав йому пряжку для перев’язу, високий неспішно рушив вулицею, і Егерт, боячись помилитися, боячись згубити старого з очей, боячись забаритися й спізнитися, кинувся слідом.

Незважаючи на ранню годину, на вулицях було повно люду, Солля сварили, відштовхували убік, але, не випускаючи з очей крислатий капелюх високого, Егерт із наполегливістю маніяка рвався за ним навздогін.

Високий завернув на бічну вуличку, де народу було менше, майже наздогнавши його, Солль із останніх сил видихнув:

— Пане!

Перехожий не обернувся. Задихаючись, Егерт підбіг ближче й зібрався було вхопитися за рукав шкіряної куртки, але не посмітив, а тільки прохрипів благально:

— Пане…

Незнайомець здивовано озирнувся й аж відсахнувся, побачивши поряд із собою сильного парубка із блідим перекошеним обличчям.

Сахнувся й Егерт, перехожий якщо й був схожий на Мандрівця, то тільки звіддалік. Це був звичайний добропорядний городянин, який і шпагу, напевно, носив лише з поваги до поколінь шляхетних предків.

— Вибачте… — прошепотів Егерт, відступаючи, — помилився…

Перехожий знизав плечима.

Розчарований невдачею, Солль знову обійшов людні місця, заглянув навіть на вулицю звідниць, хижі баби кинулися на нього, як на ласу здобич, і він ледве вирвався з їхніх чіпких рук.

Тоді Егерт вирушив по шинках. З порога оглядаючи зал і переконавшись, що Мандрівця тут немає, він долав спокусу присісти й перекусити — у нього й грошей не було — і замість цього квапився далі. У невеличкому шиночку під назвою «Сталева ворона» натрапив на служителів Лаш, які випивали й вели неспішну бесіду.

Егерт не знав, чи привиділися йому уважні погляди з-під трьох опущених каптурів, та отямившись уже на вулиці, він дав собі слово надалі бути обережнішим.

Другий день пошуків результату не дав. З відчаю Егерт звернувся до декана: не зміг би той вказати місцеперебування Мандрівця точніше?

Той зітхнув.

— Соллю… Коли б це був хтось інший, я б улаштував вам зустріч. Але над Мандрівцем я не владний — тому мені його не знайти, якщо тільки сам він не захоче виявити себе… Він ще в місті — це кажу вам точно, і пробуде, мабуть, цілий день свята, але не довше… Поспішайте, Соллю, поспішайте. Я не допоможу вам.

Напередодні Дня Великорадіння місто гуло, наче вулик, Егерт, тягнучи як той хворий старигань, ноги, брів від будинку до будинку, вдивляючись в обличчя перехожих. Надвечір уздовж стін уже валялися в блаженних позах перші п’яні, і обвішані лахміттям злидарі підбиралися до них нишком, як шакали до здобичі, збираючись витрусити з кишень пияків останні гроші.

Ще не смеркло. Егерт стояв, привалившись до стіни, і байдуже дивився на вуличного хлопчиська, який задумливо розкручував на мотузці прив’язаного за хвіст дохлого пацюка. Тушку, очевидно з нагоди свята, пов’язано було синьою стрічечкою.

Хтось пройшов мимо, мало не зачепивши Егертове плече, призупинився й озирнувся. Ссил, щоб боятися, у Солля вже не залишилось, і він повернув голову.