Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

Декан насупився.

— Так… Ви правильно помітили якийсь прагматизм мого до вас ставлення… Ви — ниточка до Мандрівця, Соллю, і ви ж — убивця мого улюбленого учня, нареченого моєї доньки… Ви — жертва жорстокого закляття. І ви ж — людина на шляху випробувань. Усе це ви, — декан знову відвернувся до вікна.

Свіча всередині скляної кулі догоріла й згасла, у кімнаті стало темніше.

— Що я повинен йому сказати? — запитав Егерт.

Декан повів плечем.

— Що хочете. Ви змінилися достатньо, аби вирішувати самому… Не намагайтеся розжалобити його — це не допоможе, не принижуйтеся, але й не здумайте грубіянити — буде тільки гірше. А головне, Егерте, добряче подумайте помізкуйте, чи взагалі під силу вам ця зустріч. Може статися так, що він обдарує вас чимось іще, та таким, що колишнє закляття видасться жартом.

Декан допитливо схилив голову до плеча, Егерт прошепотів ледь чутно:

— Звісно, страшно… Але ж якось я вже бачився з ним… Можливо, я знайду слова… Я знайду.

Егерт слухав лекцію пана ректора, коли, наче метелик, що пурхав по рядах, у залі опинилася записка. Егерт не звернув на неї жодної уваги, і тому свистячий шепіт змусив його підскочити.

— Агов! Соллю!

На згорнутій трубочкою записці був напис, що беззаперечно свідчив: послання адресоване саме йому, Егерту. Здивовано розгорнувши твердий папір, Солль прочитав коротке речення посеред чистого аркуша: «Він у місті».

Деренчливий голос пана ректора розбитим склом вибухнув у його вухах, щоб одразу ж віддалитися, затихнути й обернутися на дзижчання набридливої мухи.

До свята залишалося три дні. Рожевощокі служниці знесилювалися, тягаючи заповнені їжею кошики, з навколишніх сіл з’їжджалися торговці м’ясом — просто на вулицях торгували закривавленими поросячими тушами, свинячими й коров’ячими головами, кролячими стегенцями й цілими в’язанками забитої птиці. Егерта нудило, коли погляд його випадково падав на байдужу безоку морду, насаджену для продажу на залізний штир.

Людське море несло його все далі й далі вулицями. Гарячково вдивляючись у всі звернені до нього обличчя, він кілька разів здригався, вкривався потом і кидався вперед і щораз, помилившись, зупинявся, аби заспокоїти дихання і втамувати скажене серцебиття.

В аристократичних кварталах було трохи спокійніше. Сміючись і перегукуючись, покоївки натягали з вікна до вікна гірлянди, розвішували на вітрі стрічечки й прапори, виставляли на підвіконня клітки з голосистими пташинами й до блиску надраювали бруківку. Вгледівши наприкінці вулиці сірий плащ із каптуром, Егерт пірнув у бічну вуличку й притулився до стіни.

Посеред дня погода зіпсувалася, задощило й похолодало. Вимоклий до нитки, голодний і втомлений, Егерт вирішив, що взявся за діло неправильно — просто тиняючись вулицями, він не знайде Мандрівця. Треба було зібратися з думками й уявити, де людина, яка напередодні з’явилась у місті, усього найімовірніше, може бути.

Помізкувавши таким чином, Солль почав обходити готелі й постоялі двори. Подекуди на нього косували, подекуди відразу ж виганяли. Знемагаючи від страху, він виймав з кишені монетку й через силу розпитував служителів і постояльців про високого, літнього приїжджого із прозорими очами без вій.

Гаманець його незабаром спорожнів, у двох або трьох готелях йому вказали навіть номер, у якому, зі слів покоївок і слуг, зупинився розшукуваний високий старий. Щораз завмираючи, Егерт стукав у готельні двері й отримував запрошення ввійти, а ввійшовши, відразу був змушений вибачатися, визнавати помилку й ушиватися.

Ледве переставляючи ноги, щораз ризикуючи наткнутися на Фагірру чи іншого служителя Лаш, Солль повернувся на головну площу. Тут щосили цокали сокири й верещали пилки — навпроти будинку міського суду зі страченою лялькою біля входу споруджували широкий ешафот.

Егерта пересмикнуло від згадки про обов’язкову страту, яка передує відкриттю свята Великорадіння. Заклопотаних тесль зграєю оточували хлопчаки їм було жахливо цікаво, вони наперебій поспішали на допомогу, а якщо комусь довіряли потримати молоток — гордості щасливця не було меж.