Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

Якийсь час він здивовано дивився на неї, вона встигла роздивитися, що повіки в нього червоні, а очі втомлені, як після довгого нічного читання.

— Хто? — запитав він нарешті.

Торія напружила пам’ять:

— Ора й Розалінда… Ну й смаки у вас, Соллю!

— Я не знаю, хто це, — сказав він байдуже. — Ви впевнені, що їм потрібен був саме я?

Торія знову не втрималася:

— А хто ще в нас «високий, білявий, зі шрамом»?

Звично торкнувшись рукою щоки, Егерт гірко посміхнувся, дівчині чомусь стало ніяково. Промурмотівши щось невиразне, вона поспішила піти геть.

Через якийсь час Торія побачила його в компанії, де за головного явно був рудий Гаетан, Солль виглядав на голову вищим від усіх своїх товаришів. Компанія направлялася, звісно ж, до міста, студенти радісно галасували, Солль мовчав, тримався осторонь, однак повз увагу Торії не пройшла та повага, з якою зверталися до нього інші студіозуси. Поруч із Егертом усі вони чомусь здавалися трохи незграбними, вайлуватими, трішки простакуватими, Солль, у кожному русі якого відчувалася якась інстинктивна, напіввійськова грація, виглядав у юрбі студентів породистим конем, який затесався в табун симпатичних мулів.

Невдоволена, Торія піймала себе на якійсь подобі інтересу. Звісно, Ора й Розалінда окрилені, та й скільки ще юних кізок стукнуть копитцем, прагнучи запопасти такого кавалера!

Через кілька днів Егерт несподівано отримав звісточку з Каваррена — поштовий служака, захекавшись, притяг до університетської канцелярії важкий мішок, обліплений сургучевими печатками, до нього додавався маленький, зім’ятий лист. Рознощик не заспокоївся, поки не отримав срібну монетку за труди. Мішок заповнений був домашньою їжею, а лист, написаний на жовтуватому поштовому папері, пах серцевими краплями.

Егерт не впізнав почерку — його мати писала нечасто й досить неохоче, і ніколи жодне з її послань не адресувалося синові, але запах він упізнав одразу, і від хвилювання мороз миттєво пробіг з голови до ніг.

Лист був дивним, рядки загиналися донизу, й думка раз у раз обривалася, у ньому не було ні слова про втечу Егерта чи про теперішнє життя в Каваррені. Все послання присвячувалось спогадам про Егерта-дитину й Егерта-підлітка, причому сам він не міг пригадати про це майже нічого, а мати, виявляється, увесь цей час тримала в пам’яті й кольори скатертини, з якої маленький син стяг на себе тарілку гарячого супу, і жука, якому він жваво й наполегливо намагався приклеїти відірвану ногу, і ту зухвалість, за яку батько хотів його покарати, а вона заступилася, придумавши синові виправдання… Солль ледве дочитав лист до кінця, ним оволоділо незрозуміле, щемливе, хворобливе відчуття.

Щоб його притупити, він звелів Лисові поскликати на бенкет усіх, хто встигне поміститися в склепінній кімнатці. Студенти, товариські й зголоднілі, не змусили довго на себе чекати, незабаром ліжка вгиналися під вагою учасників бенкету, і загрожувало відвалитися підвіконня, і обурено тріщав стіл, що мав би слугувати опорою для наукових досліджень, а не сидінням для міцних молодих задів. Мішок з їжею, якого вистачило б Соллю на місяць, спустошений був за кілька годин, і всі були дуже задоволені — включно з Егертом, який у гучній і хмільній гулянці зумів втопити і гіркоту, й тугу, і страх перед майбутнім.

День Великорадіння був уже не за горами — Соллю хотілося то пришвидшити його, то будь-яким чином відтягти. Лис усе частіше стурбовано цікавився, чи все гаразд, бо Егерт впадав то в безпричинну нервову веселість, то в глибокий транс, годинами сидів біля вікна, бездумно гортаючи книгу про закляття, майже нічого не їв, зате вставав ночами, щоб напитися із залізного бака в коридорі, і дзенькіт ланцюга, на якому висіла кружка, будив сусідів і тим самим викликав їхні нарікання.

До фатального дня залишався тиждень, коли декан Луаян попросив Егерта зайти до нього.

Солль очікував побачити й Торію, яка звично сиділа б на краєчку столу й погойдувала ногою, однак у щільно заштореному кабінеті був тільки суворий, зосереджений декан і його нервовий, напружений гість.

Посадивши Солля у високе крісло, Луаян довго мовчав. Усередині скляної кулі з нанесеними на неї обрисами континентів горіла свіча, і від її світла сталеве крило, підвішене над столом, здавалося живим і готовим до польоту.

— Через день-два він буде в місті, — тихо повідомив Луаян.

Долоні Солля, що стискали дерев’яні підлокітники, умить змокріли, наче жаб’ячі лапи.