Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

— Ну? — не витримав Карвер. — Довго ще чекати?

Розчинилися двері сусіднього шинку, і відважна, п’яна, нестримна компанія вихлюпнулась на вулицю, як шампанське із пляшкового горлечка. Хтось ухопив Егерта за вуха з наміром палко поцілувати. Краєм ока він устиг помітити дівку, що повисла одночасно на Карвері й Боні форі, — і скажений хоровод рвонув Солля убік, затяг геть. У юрбі промайнуло збентежене обличчя з маленькими вусиками, а Егерт уже біг, не чуючи під собою ніг, з незбагненною спритністю лавіруючи між хмільними гуляками, одержимий однією тільки думкою: Мандрівець! Може, він ще тут…

Пізно вночі Солль повернувся у флігель, Лис злякався, побачивши його перекошене від розпачу обличчя. Зустріч не відбулася, і тепер в Егерта залишався один тільки день — День Великорадіння.

Ешафот перед будинком суду був готовий в останню хвилину — загаялися робітники, які любовно обшивали лобове місце чорним сукном. На сукні шикарно виглядали гірлянди свіжих квітів — свято все-таки. Дерев’яна плаха була вкрита лаком і розписана, як барабан.

Солль тинявся вулицями від раннього ранку і вже встиг отупіти від безперервного напруженого розглядання облич, а тому не відразу зрозумів, куди несе його святкова юрба. Не бажаючи йти на площу, він примудрився завернути в бічний провулок і знову потрапив у збуджений людський потік, від якого несло потом, вином і свіжовичиненою шкірою. Потік цей сунув до будинку суду, до ешафота.

Йому ніколи не доводилося плавати проти сильної течії в бурхливій ріці, а то б він обов’язково спізнав страх і розпач плавця, якого безжально зносить до водоспаду. Юрба несла його, як повноводдя несе тріску, і рух її сповільнився тільки тоді, коли смакуючі видовище люди вилилися на широку площу з потворною спорудою в центрі. На Егерта поглядали із заздрістю: такий здоровань, не треба навіть навшпиньки ставати!

Він безпомічно озирнувся — голови, голови, голови, ціле море рухливих голів, і йому пригадалися курчата, що заповнювали кошик птахівниці. Всі обличчя спрямовані були до ешафота, всі розмови вертілися навколо майбутньої страти. Засуджених, за чутками, було двоє, обоє лісові розбійники й винні однаково, але одного за традицією помилують. Хто буде цим щасливчиком, вирішить жереб, вирішить просто зараз, на очах у всіх. Ах, дивіться, дивіться, уже йдуть!

Заговорили барабани, на поміст піднялася процесія на чолі з міським суддею. Нестарий ще, худий і кволий, він був вочевидь підточений якоюсь хворобою, тьмяні очі його губилися в складках численних зморшок, але хода й манера триматися залишалися величними й сповненими гордині.

Суддю супроводжували переписувач і кат, схожі, наче близнюки, тільки переписувач був одягнений у непоказне безбарвне вбрання, а кат радував око малиновою, як літній захід, накидкою, перший озброєний був сувоєм з масивними печатками, другий тримав у опущеній руці сокиру — так скромно, наївно й по-селянськи, як тримає своє знаряддя господар, який зібрався вранці нарубати дрівець.

Оточені стражниками, на ешафот піднялися засуджені — їх дійсно було двоє. Егерт глянув на них, і насилу встояв на ногах. Фатальне відчуття, що проявлялося до цього двічі, повернулося до нього раптово й немилосердно.

Засуджені ледве трималися, у душі кожного надія боролася з розпачом, кожен жадав життя собі й смерті — другому. Юрба уявлялася густим киселем суперечливих відчуттів, серед яких були й захват, і жалість, хоча переважала цікавість, жадібна цікавість дитини, яка прагне роздивитися, що в комашки всередині.

Солль намагався вибратися з юрби, але зусилля його скидалися на потуги мухи, що загрузла в меду. Площею гулко лунало:

— Ім’ям міста… За обурливе… зухвале… а також… грабежі… розбій… убивства… відплата й покарання… шляхом усікновення голови й забуття…

Ці розбійники були такими ж мерзотниками, як і ті, які зупинили в лісі пам’ятний Егерту диліжанс. Ґвалтівники й убивці, повторював про себе Солль, але йому ставало все гірше.

Мимоволі він знову глянув на ешафот — суддя тримав у руках дві однакові за розміром дерев’яні кулі: біла означала життя, а чорна повинна була принести одному із них неминучу смерть на пласі. Переписувач розкрив звичайний полотняний мішечок, кулі полетіли в нього одна за другою.

Він довго й ретельно тряс знаряддя жеребкування, і всередині полотняного мішечка смерть із глухим дерев’яним стукотом ударялася об життя. Надії обох засуджених досягли піка, і найбільшої напруги досяг жах смерті, завмерла юрба, шматована цікавістю. За знаком судді обоє засуджених одночасно всунули до мішечка руки.

Зав’язалася мовчазна боротьба — обличчя суперників вкрилися потом, а руки гарячково вимацували в полотняній темряві. Кожному хотілося заволодіти саме тією з куль, яку вже тримав супротивник. Напруження чужої надії й чужого розпачу змусило Егерта застогнати, варта поряд здивовано покосувала на нього.

Нарешті, обоє засуджених обрали собі долю і, важко дихаючи, обмінялися довгим поглядом.

— Виймайте! — звелів суддя. Юрба завмерла в очікуванні.

Вони загаялися ще секунду, потім одночасно рвонули руки з мішка, і кожен втупив очі у кулю… в руці сусіда.