Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

На тротуарі просто перед ним стояв Блукач Мандрівець, Егерт до найдрібніших рис бачив прорізане вертикальними зморшками обличчя, опуклі прозорі очі, холодні, важкі повіки, позбавлені вій, вузький рот з опущеними кутиками… Постоявши так якусь мить, Мандрівець повільно повернувся й рушив геть.

Егерт ухопив ротом повітря. Хотів крикнути, та голосу не було. Тоді, рвонувшись, він кинувся навздогін, але, наче уві сні, ватяні ноги спотикалися й не бажали йти. Мандрівець ішов не кваплячись, хоча й дуже швидко, Егерт уже майже біг, коли чиясь чіпка рука вхопила його за комір.

Солль рвонувся, Мандрівець ішов собі далі, а рука, що втримувала Егерта, і не збиралася розтискатися, а над вухом пролунав сміх.

Тоді тільки Егерт обернувся. Його оточували троє, і людину, яка вхопила його за комір, він навіть не відразу впізнав.

— Привіт, Соллю! — радісно вигукнув той. — Ось де стрілись-таки, ну ти подумай!

Це був Карвер, новенький мундир його блищав шнурами й ґудзиками, а нашивка лейтенанта займала мало не половину грудей. Попутники його теж були гуардами — Боніфор і незнайомий Соллю парубок з маленькими вусиками.

Егерт глянув услід Мандрівцеві, той завертав за ріг.

— Пусти, — сказав він швидко, — мені треба…

— По великому чи по маленькому? — співчутливо поцікавився Карвер.

— Пусти! — Солль рвонувся, але слабо, бо Карвер, посміхаючись, підніс до його обличчя важкий кулак у рукавичці.

— Не поспішай… Ми довго шукали тебе в цій смердючій дірі й не для того, щоб просто так випустити…

Усі троє розглядали Солля з неприхованою цікавістю, наче мавпочку на ярмарку. Боніфор протяг здивовано:

— Дивись ти… Ну справжнісінький студент! І шпаги немає…

— Гей, Соллю, де ж твій клинок? — з навмисним сумом поцікавився Карвер.

Боніфор витяг з піхов свою шпагу. Егерт ослаб, відчуваючи, як страх паралізує його, паралізує до останньої жилки. Боніфор вищирився й провів пальцем по лезу, Карвер поплескав Егерта по плечу:

— Не бійся… Ти, друзяко, позбавлений як військової честі, так і дворянської, позбавлений прилюдно, перед строєм, шпагу проти тебе оголювати ніхто не стане… У пику тобі заїхати — це, звісно, можна… Ще відшмагати можна, ти вже вибач… Це неприємно, еге ж… Але ну ду-ду-же повчально, так?

— Що тобі треба? — запитав Егерт, насилу повертаючи пересохлим язиком.

Карвер посміхнувся.

— Добра тобі хочу… Адже ти друзяка мій, як не як… Скільки разом пройдено. — Він посміхнувся, і Егерт злякався цієї усмішки більше, ніж оголеної шпаги.

Карвер неквапливо продовжував: