Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

— Що ж… Значить, мені доведеться його зацікавити.

Ну а ввечері Солля відвідав декан Луаян.

Маленька кімнатка була занурена в сутінки. Егерт сидів біля вікна, а поруч на підвіконні лежала розгорнута книга про закляття, — та він не читав. Утупивши кудись вдалину нерухомі, широко розплющені очі, він уявляв то площу, де посеред людського моря островом височіє ешафот, то уважні очі Торії, то ніж, що розсікає стебла петрушки, то сокиру, що стинає чиюсь голову… Йому невиразно пригадувалася деканова розповідь про мага, позбавленого за щось магічного дару. Потім думки його переметнулися до ордена Лаш — привиділася Священна Примара, схожа, як дві краплі води, на власне скульптурне зображення. Кутаючись у плащ, вона сходила на ешафот і рятувала приреченого з плахи…

Цієї миті у двері постукали. Солль здригнувся й сторопів і вже зібрався було переконати себе, що насправді йому почулося, але скрипнули іржаві петлі, й на порозі з’явився декан.

У напівтемряві Солль не зміг би розрізнити візерунок ліній на власній долоні, але обличчя декана, який стояв за декілька кроків, чомусь проглядалося особливо чітко, і, як завжди, на ньому була маска абсолютної незворушності.

Егерт підхопився, наче замість перекособоченого стільця під ним зазіяло раптом жерло вулкана. Поява пана Луаяна тут, у вбогій кімнатці, яку Солль звик вважати своїм домом, видавалася річчю настільки ж немислимою, як візит сонечка небесного до гніздечка трясогузки.

Декан запитально поглянув на Солля, ніби це Егерт явився до нього й про щось збирається повідати. Солль мовчав, начисто втративши мову.

— Перепрошую, — глумливі нотки забриніли в декановому голосі, й Егерт подумав, наскільки разюче Торія схожа на батька, й не стільки зовнішністю, скільки звичками, — перепрошую, що вдерся до вас, Соллю… Під час нашої останньої зустрічі ви сказали, що готові кинути університет, і мотивували з-поміж іншого ще й своєю, гм, зайвістю… тобто неуцтвом. Ви це серйозно чи для дотепу?

Темна склепінна стеля звалилася на Егертові плечі. Його виганяють і мають повне на це право.

— Так, — сказав він глухо, — я готовий піти… Я розумію.

Якийсь час обоє мовчали — декан безпристрасно, Солль із сум’яттям. Нарешті, не витримавши паузи, Егерт промурмотів:

— Я… насправді зайвий, пане декане. Наука для мене… Наче небо для мурашки. Може, я… займаю чуже місце?

Він раптом вкрився холодним потом і жахнувся власних слів. Чуже місце. Місце Дінара.

Декан потер скроню, гойднувся широкий рукав.

— Що ж, Соллю… Загалом ви маєте рацію. Розраховувати на ваші наукові успіхи не варто, і вільний слухач із вас, чесно кажучи, не надто старанний… Однак ось… — І Луаян витяг зі складок темного вбрання спочатку середніх розмірів том у шкіряній палітурці, а потім невелику книжечку в палітурці картонній. — Я попросив Торію підібрати вам щось зовсім просте… Для початку. Читати ж ви, на щастя, умієте. Коли впораєтеся із цим, візьмете ще… І не соромтеся звертатися, якщо виникнуть якісь складнощі, може, Торія спробує себе у якості педагога… А може, й ні — іноді мені здається, у неї абсолютно немає терпіння…

Декан кивнув, прощаючись, і вже в коридорі несподівано сказав мрійливо:

— Ось у кого був природжений дар педагога, то це у Дінара. Особливий дар — не нав’язувати думки, а змушувати мислити, причому для нього це була гра, азарт, задоволення… Ні, Соллю, не блідніть, я не докоряю вам… Але в мене, самі розумієте, немає на вас ні часу, ні інтересу. Я й подумав — непогано було б вам позайматися з Дінаром… Нічого, однак, не вдієш — працюйте самостійно.

З тим декан і пішов. Тільки тоді Егерт зрозумів, що навколо стоїть така суцільна темрява, що насправді неможливо роздивитися ані людське обличчя, ані одяг, ані книги. Вкриваючись сиротами, Солль простягнув руку до столу — книги були там, шкіряна палітурка здавалася холодною, а картонна — шорсткою, як мішковина.

Книги називалися «Світобудова» і «Бесіда з юнацтвом». Автор першої уявлявся Егерту сухим суворим старим, який викладав думки стисло, зрозуміло, й її читання потребувало від читача постійного напруження, а от автор другої любив довгі відступи, які переходили у нотації, звертався до читача «дитино моя» і здавався Соллю трохи сентиментальним рожевощоким товстуном-добряком.

Сторінки картонної книги навівали на Солля нудьгу, а крізь розділи шкіряного тому він продирався, наче крізь колючі зарості. Очі його звикли, нарешті, до щоденного читання й не сльозилися більше. Щоб розім’яти закляклу спину, Егерт занадився щоранку ходити до міста.