Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

А може, це був і не горобець — намокле пір’я настовбурчилося, і Солль запросто міг прийняти за сірого нахабу якусь більш шляхетну пташку. Видно, купатися у теплій ванні було несказанно приємно, от він і не помітив Торію.

Дівчина сповільнила крок, потім зупинилася, на Егерта дивився її гордий, як на монеті, загострений профіль. Він чекав, що, переступивши через калюжу, Торія рушить далі, але вона на поспішала. Птах самозабутньо хлюпався у своїй купелі, а дівчина з важким кошиком у руках терпляче чекала.

Нарешті, горобець — чи хто він там був — закінчив купання й, так і не вшанувавши увагою делікатну Торію, спурхнув на виступаючу зі стіни балку сушитися. Дівчина переклала ручку кошика з однієї долоні в другу, спокійно й по-дружньому кивнула мокрому птахові й продовжила свій шлях.

Повертаючись з базару наступного дня, Торія біля самісінького парадного входу таки налетіла на вільного слухача Солля.

Над кошиком нависла серйозна небезпека, і він напевно постраждав би, коли б Егерт не підхопив його обома руками. Обоє злякалися несподіваної зустрічі і певний час мовчки дивилися один на одного.

Торія не могла не зізнатися собі, що вже вкотре Егерт дивує її. Очевидно, з ним знову відбулася зміна — обличчя зі шрамом, як і раніше, залишалося виснаженим і невеселим, але з очей зник той зацькований вираз, який вона давно звикла бачити й навчилася нехтувати. Тепер це були просто втомлені людські очі.

Останнім часом Торія надто часто ловила себе на думці про Солля. Думати про нього вона вважала непристойним, однак уникнути розмірковувань теж виявилося неможливо: надто вразив він її тоді, у бібліотеці, не стільки здатністю відчувати її біль, скільки визнанням своєї провини, немислимим, на її думку, в устах убивці. Сама того не усвідомлюючи, вона хотіла тепер побачити його знову й розгледіти уважніше: невже він дійсно усвідомив свою ницість? Чи це лише хитрощі, жалюгідна спроба викликати співчуття й заслужити пом’якшення вироку?

— Віддайте-но кошика, — сказала вона сухо. Ніякі інші слова цієї хвилини не спали їй на думку.

Солль покірно простягнув їй свою здобич, гойднулося зелене пір’я пишного жмутика цибулі, який звішувався за край кошики. З цибулевих заростей вигулькнуло горлечко винної пляшки й тугий круглий бік золотавого сиру.

Ухопивши кошик за круглу ручку, Торія прочимчикувала коридором далі. Ноша відтягувала плече, і, щоб втримати рівновагу, їй доводилося балансувати вільною, викинутою убік рукою.

Вона саме встигла дійти до рогу, коли позаду почулося хрипле, невпевнене:

— Може… Допомогти?

Вона не відразу, але зупинилася. Кинула, не обертаючись:

— Що-що?

Солль повторив — пригнічено, уже передчуваючи відмову:

— Допомогти… Адже вам… важко.

Торія якийсь час стояла в розгубленості, на кінчику язика в неї вертілася звична різкість, але вона змовчала. Вкотре і зовсім недоречно їй пригадався важкий том, яким щосили заїхала по блідому витягнутому обличчю, по щоці зі шрамом, по закривавлених губах… Тоді в неї довго нила рука й щеміло серце, ніби штурхонула ні сіло ні впало бродячого собаку.

— Допоможіть, — сказала вона з вдаваною байдужістю.

Солль не відразу зрозумів, а зрозумівши, не відразу підійшов — начебто боявся, що вона знову його вдарить. Торія досадливо супилася й дивилася убік.

Кошик знову перейшов з рук у руки, мовчазною процесією обоє рушили далі — Торія попереду, Солль за нею. Без єдиного слова прочимчикували через подвір’я у господарську прибудову, у кухні Торія царственим рухом прийняла кошик і виставила на стіл.