Розділ «Частина перша ЕГЕРТ»

— Пане Егерте!

Посміхнувшись через силу, Солль звелів принести йому вина.

На столах, на підлозі, на різьблених спинках стільців лежали квадратні сонячні плями. Тонко дзижчала муха, стукаючись об скло такого самого квадратного віконця. Покусуючи край склянки, Егерт тупо дивився на дерев’яні візерунки на стільниці.

Слово прозвучало, і тепер він повторював його про себе, щораз здригаючись, наче від болю. Боягузтво. Світле небо, він боявся! Він лякався вже незліченну кількість разів, і страху його були свідки, а головним із них залишався лейтенант Солль, колишній лейтенант Солль, герой і горде втілення сміливості…

Він облишив у спокої склянку й узявся гризти нігті. Боягузи огидні й жалюгідні, Егерт не раз спостерігав, як бояться інші, він бачив зовнішні ознаки страху — блідість, непевність, коліна, що трусилися… Тепер він знає, як виглядає власне боягузтво. Страх — чудовисько, зовні нікчемне і незначне, зсередини ж — кат, непереборної сили мучитель…

Егерт труснув головою. Невже, наприклад, Карвер відчуває щось подібне, коли лякається? Невже всі люди…

Фета вдесяте явилася з ганчіркою, щоб надраїти до блиску столик пана Егерта. Він, нарешті, відповів на боязкий запопадливий погляд:

— Не вертись, крутійка. Присядь-но біля мене.

Вона всілася так охоче, що скрипнув дубовий стілець.

— Що завгодно панові Соллю?

Він пригадав, як впивалися в одвірок над її головою метальні ножі й кинджали, і вмився холодним потом.

Вона відразу відгукнулася на його раптову блідість, простогнавши співчутливо:

— Пан Егерт так довго хворі-ів…

— Фето, — сказав він, потуплюючи очі, — ти чогось боїшся?

Вона радісно заусміхалася, вочевидь вирішивши, що він заграє.

— Я боюсь якось не догодити панові Соллю, і тоді хазяйка мене вижене…

— Так, — зітхнув Егерт терпляче, — а ще чого ти боїшся?

Фета закліпала очима.

— Ну, темряви, наприклад, — підказав Солль. — Ти боїшся темряви?

Фета спохмурніла, наче щось пригадавши, промурмотіла знехотя: