Розділ «Частина перша ЕГЕРТ»

— Сину мій… Що з вами?

І, підвівшись навшпиньки, приклала долоню йому до чола, наче хотіла впевнитися, що гарячки немає.

Востаннє вона запитувала його про щось років п’ять тому. Він давно відвик розмовляти з матір’ю, забув дотик маленьких сухих пальців до свого чола.

— Егерте… що трапилося?

Розгубившись, він так і не вимовив ні слова.

Відтоді він почав уникати й матері. Самотні прогулянки його ставали все тужливішими. Якось, навіть не відаючи як саме, Солль натрапив під час своїх блукань на міський цвинтар.

Він був тут ще дитиною. На щастя, всі рідні й друзі його були живі, і Егерт не знав, навіщо людям провідувати житла мертвих. Тепер, проминувши огорожу, він задрижав і зупинився: цвинтар здався йому дивним, жахливим місцем, що не належить цьому світові.

Каліка-сторож виглянув зі свого будиночка й зник. Егерт здригнувся й хотів піти геть, але замість цього повільно рушив стежкою серед пам’ятників.

Багатші могили були прикрашені мармуром, бідніші — гранітом, зустрічалися пам’ятники, витесані з дерева. Майже всі вони за традицією зображували втомлених птахів, що присіли на надгробок.

Егерт ішов і йшов. Йому давно вже було не по собі, але він, як зачарований, читав та читав напівстерті написи. Задощило. Краплі стікали по кам’яних дзьобах і безсило опущених крилах, струмками збігали між мертвими пазурами, що вп’ялися в плити… З сірої завіси, на яку перетворився день, назустріч Егерту виступали пониклі на мармурових скелях орли, напиндючені маленькі ластівки, журавлі з похиленими головами… За широкими огорожами спочивали цілі родини. На одному надгробку нерухомо сиділи, притулившись один до одного, два голуби, а на другому знесилено схилила голову маленька, змучена пташина, і залитий водою напис на камені змусив Егерта зупинитися: «Знову полечу»…

Вода струменіла по Соллевому обличчі. Він зробив над собою зусилля, повернув, рушив до виходу. Від землі піднімався сірий, вогкий туман.

На краю цвинтаря Егерт зупинився.

Осторонь від стежки темніла свіжа могила без пам’ятника, вкрита гладкою гранітною плитою. На сірому камені калюжками проступали літери: «Дінар Дарран».

І все. Ні слова, ні знака, не звістки. «А, може, це зовсім інша людина, — подумав Солль тоскно. — Може, це інший Дінар…»

Ледве переставляючи ноги, він підійшов. Дінар Дарран. Карета біля дверей «Шляхетного меча» і дівчина дивної, довершеної краси. Крива риска біля носків Соллевих ботфортів і безформні червоні плями на її щоках: «Дінаре?!»

Солль здригнувся — так чітко зазвучав у його вухах голос Торії. Наче дзенькіт битого скла: Дінаре?! Дінаре?! Дінаре?!

На цю могилу ніколи не сяде втомлений кам’яний птах.

Сторож знову виглянув з будиночка, не зводячи з Егерта здивованого, настороженого погляду.

Тоді Солль повернувся й щосили кинувся геть.

Дні минали за днями. Час від часу від капітана приходив посильний з тими самими запитаннями: як почувається лейтенант Солль і чи в змозі він приступити до служби? Посильний вирушав назад, вкотре несучи однакову відповідь: лейтенанту ліпше, але вийти на службу він поки не може.