Розділ «Частина перша ЕГЕРТ»

Кілька разів навідувався й Карвер. Щоразу йому доводилося вислуховувати вибачення, переказані через слугу, — молодий пан, на жаль, надто слабкий і не може зустрітися зі старим другом.

Гуарди Каваррена потроху звикали до пиятик без Солля, деякий час усіх хвилювала історія його фатального кохання, але потім ця тема сама собою вщухла. Служниця Фета в трактирі біля міських воріт тайкома позітхала, втираючи оченята, та невдовзі знайшла собі втіху, бо й без славного Егерта навкруги вистачало вродливих панів з еполетами на плечах.

Нарешті одвічне питання посильного від капітана зазвучало трохи інакше: а чи зможе лейтенант Солль колись узагалі продовжувати службу? Похитнувшись, Егерт відповів ствердно.

Уже наступного дня його викликали на збір з показовими боями. Бої ці, що обов’язково проводилися затупленою зброєю, завжди викликали в Егерта глум: яке уявлення про небезпеку може виникнути, коли в руках тупе беззубе залізо? Тепер сама думка про те, що доведеться стати віч-на-віч з озброєним супротивником, викликала в Егерта дрож.

Уранці після безсонної ночі він відправив у полк слугу зі звісткою, що хвороба лейтенанта Солля загострилася. Гонець благополучно вийшов з дому, — але вибратися за ворота йому не вдалося, бо суворий, вкрай обурений Егертів батько безжалісно перехопив синове послання.

— Сину мій! — На щоках Солля-старшого перекочувалися жовна, коли, наче темна хмара, він постав на порозі Егертової кімнати. — Сину мій, настав час порозумітися. — Він перевів подих. — Я завжди бачив у своєму синові насамперед чоловіка. Що означає ця ваша дивна хвороба? Чи не маєте ви випадково наміру кинути полк, служба в якому — честь для будь-якого юнака шляхетної крові? Якщо це не так — а я сподіваюся, що це все-таки не так, — то чим пояснити ваше небажання явитися на збір?!

Егерт дивився на свого батька, вже не дуже молоду й не дуже здорову людину; він бачив жили, що напнулися на зморшкуватій шиї, глибокі складки між владно зведеними бровами й обурено блискаючі очі. Батько вів далі:

— Світле небо! Я спостерігаю за вами ось уже кілька тижнів… І якби ви не були моїм сином, якби я не знав вас раніше — клянуся Харсом, вирішив би, що наймення хвороби вашої — боягузтво!

Егерт сіпнувся, наче від ляпасу. Все єство його волало від горя й образи, але слово вже прозвучало, і в глибині душі він знав, що сказане батьком — правда.

— У роду Соллів ніколи не було боягузів, — жорстоко прошепотів батько. — Вам доведеться взяти себе в руки або…

Напевно, Солль-старший хотів сказати щось зовсім уже жахливе — так нервово засмикалися його губи й запульсувала вена на скроні. Можливо, він хотів пообіцяти батьківський прокльон або вигнання з дому, — але не наважився вимовити погрозу й замість цього повторив вагомо:

— У роду Соллів ніколи не було боягузів!

— Залиште його в спокої, — почулося з-за широкої спини Солля-старшого.

Егертова мати, бліда жінка з завжди опущеними плечима, нечасто дозволяла собі втручатися в розмови чоловіків.

— Облиште його… Що б не відбувалося з нашим сином, але вперше за останні роки…

І вона запнулася. Можливо, вона хотіла сказати, що вперше за останні роки вона не відчуває в синові міцної й хижої струни, що лякала її, перетворювала власну дитину на чужу й неприємну їй душу, але теж не наважилася вимовити це вголос і тільки подивилася на Егерта — довго й співчутливо.

Тоді він узяв шпагу й пішов геть із дому.

Тієї днини показові бої пройшли без лейтенанта Солля, бо, вийшовши з дому, він вирушив не в полк, а побрів пустельними вулицями до міських воріт.

Біля трактиру він зупинився; важко сказати, що змусило його завернути в широкі, до дрібниць знайомі двері.

Цієї ранкової години трактир був порожній, тільки між дальніми столиками миготіла чиясь згорблена спина. Егерт підійшов ближче. Не розгинаючись, спина совгала чимось по підлозі й муркотіла пісню без слів і мелодії. Коли Егерт відсунув стілець і сів, пісня перервалася, спина випрямилася — і служниця Фета, червона й захекана, впустила від радості пелехату ганчірку.