Розділ «Частина перша ЕГЕРТ»

Та найбільше Каваррен пишався своїм елітним полком, полком гуардів. Варто було в хоч настілечки шанованій родині народитися синові, як батько відразу домагався зарахування рум’яного малюка до славних військових шеренг. Жодне свято не минало без параду. Вулиці й без цього спокійного містечка невпинно патрулювалися, шинки процвітали, а матері строго закликали дочок до розсудливості, час від часу відбувалися й дуелі, про які потім говорили довго й із задоволенням.

Утім, гуарди славилися не тільки пиятиками й пригодами. В історії полку були перемоги в кровопролитних війнах, які досить часто спалахували в давні часи. Нинішні гуарди, нащадки славних бійців минулого, не раз проявляли військове мистецтво в сутичках зі злобними, добре озброєними бандами розбійників, що раз по раз наповнювали навколишні ліси. Всі шановані люди міста в молоді літа побували у сідлі й зі зброєю в руках.

Однак найстрашнішою подією в історії міста була ніяка там не війна чи облога, а Чорний Мор, що явився в Каваррен багато десятиліть тому і за три дні скоротив кількість городян мало не вдвічі. Проти Мору безсилими виявилися й стіни, і укріплення, і гостра сталь. Каварренські старики, які пережили в дитинстві Мор, полюбляли розповідати онукам страшні історії; від усіх цих жахів юнаки могли збожеволіти, якби молодість не мала щасливу здатність — випускати у ліве вухо настанови, які щойно влетіли в праве.

Егерт Солль був плоттю від плоті рідного Каваррена, його вірним сином і втіленням доблесті. Коли б умер він зненацька, у двадцять з половиною років, то міг би, очевидно, стати духом Каваррена; втім, у гарну біляву голівку потрапляло все що завгодно, тільки не думки про смерть.

Очевидно, Егерт узагалі не вірив у її існування — і це той, хто вже встиг убити двох на дуелі! Обидва випадки мали широкий розголос, але, оскільки йшлося про честь і було строго дотримано всіх дуельних правил, про Солля говорили радше з повагою, аніж хоч трішки засуджували. Розповіді ж про інші двобої Солля, у яких супротивники його відбулися ранами чи каліцтвами, просто слугували хрестоматійними прикладами для юнаків і підлітків.

Утім, віднедавна Егерт бився на дуелі все рідше й рідше — не тому, що вщух його бойовий азарт, ні, а все менше знаходилося бажаючих наштрикнутися на його фамільний клинок. Солль був самовідданим майстром фехтування; років з тринадцяти, коли замість дитячої шпажки батько урочисто вручив йому сімейну реліквію із витою рукояткою, шпага стала його єдиною іграшкою.

І не дивно, що в Солля зовсім не було ворогів — певною мірою це врівноважувалося надлишком друзів. Друзі зустрічали його в кожній таверні, друзі сонмищем пленталися за ним слідом і мимоволі ставали свідками й учасниками його гучних забав.

Він, який обожнював усілякі небезпеки, знаходив особливу принадність у танцях по лезу бритви. Одного разу на парі він вліз по зовнішній стіні на пожежну каланчу — найвищу споруду в місті — і тричі продзвонив у дзвін, піднявши тим самим чималу тривогу. Лейтенант Дрон, що уклав із Соллем парі, змушений був поцілувати в губи першу-ліпшу даму, яка зустрілась їм, — а дама виявилася старою дівою, тітонькою бургомістра. Ото був скандал!

Ще якось постраждав гуард на ім’я Лаган — він програв парі, коли Солль у всіх на очах уярмив здоровенного бурого бика, лютого, але цілком заціпенілого від такої нахабності. Затиснувши в зубах кінську вуздечку, Лаган тяг Солля на плечах від міських воріт до самого дому…

Та найбільше від усіх діставалося Карверу.

Вони не розлучалися з дитинства — Карвер горнувся до Солля й був прихильний до нього як брат. Не надто вродливий, але й не виродок, не дуже сильний, але й не з найслабших, Карвер завжди програвав у порівнянні з Егертом і водночас приймав на себе відблиск його слави. Змалечку він чесно заробляв право називатися другом такої видатної особистості, зносячи часом і приниження, і глузування.

Він хотів бути таким, як Солль, і так гаряче цього прагнув, що непомітно для себе перейняв у друга звички й манеру говорити, ходу, навіть голос. Він навчився плавати й ходити по канату — тільки небо знає, чого це йому вартувало… Він навчився голосно глузувати із власного падіння в багнисту калюжу і не плакав, коли камінчик, влучно кинутий хлопчаком Соллем, залишав синець на плечі чи коліні. Неперевершений друг цінував його самовідданість і по-своєму любив Картера, але це не заважало Соллю забувати про існування приятеля, коли той не потрапляв йому на очі хоча б день. Одного разу чотирнадцятилітній Карвер наважився на випробування — вдавши хворого, він цілісінький тиждень не з’являвся серед товаришів, сидів удома, очікуючи з трепетом, коли ж Солль згадає про нього. Солль не згадав — його відволікали численні забави, ігрища, пікніки, він не знав, звісно, що Карвер мовчки просидів біля вікна всі сім днів свого добровільного самітництва й навіть раз, сам себе зневажаючи, заплакав гіркими злими слізьми. Страждаючи від самотності, Карвер клявся назавжди порвати з Егертом, а коли не витримав і таки заявився до нього, то хлопця зустріли з такою непідробленою радістю, що той одразу забув образу…

Мало що змінилося, коли обоє подорослішали. Боязкому Карверу не вдавалися любовні пригоди — Егерт повчав друга, мимохідь викрадаючи з-під його ж носа дівчат, яким симпатизував Карвер. Той зітхав і вибачав, вважаючи власне приниження самопожертвою заради дружби.

Егерт вимагав від оточуючих такої ж відваги, якою володів сам, і всіляко насміхався над приятелями, які не виправдовували його очікувань. Отут Карверу доводилося особливо сутужно. Одного разу пізньої осені, коли річка Кава, що огинала місто, вкрилася першою кригою, Егерт запропонував змагання — хто швидше перебіжить по тонкій льодовій поверхні з берега на берег. Усі його приятелі відразу послалися на спішні справи, хвороби й недуги, а Карвер, який, як завжди, опинився під рукою, заробив у обличчя презирливу усмішечку й таке їдке слівце, що змусило його почервоніти від вух до самісіньких п’ят… Мало не плачучи, він погодився на умови Солля.

Звісно, Егерт, який був вищим і важчим, благополучно прослизнув по гладенькій кризі на протилежний берег, лише здивовані риби в темній глибині роззявили роти. Звісно, у вирішальний момент Карвер злякався, призупинився, збираючись повернутися, і з ляскотом бухнув у чорну, променисту, як зірка, ополонку, великодушно надавши Егерту можливість урятувати себе й цим заробити нові лаври.

Цікаво, що він був щиро вдячний Соллю, який витяг його з крижаної води.

…Матері дорослих доньок здригалися від однієї згадки імені Егерта Солля, батьки синів-підлітків наводили його як приклад. Рогоносці супилися, зустрівши Егерта на вулиці, й усе ж таки гречно вітали його. Бургомістр пробачав йому бешкети й капості, що вчинялись у місті, крізь пальці дивився на скарги, що надходили на Солля, бо свіжіла ще згадка про той випадок під час веприних боїв.

Батько Солля, як і багато хто в Каваррені, розводив бойових вепрів, а це вважалося тонким і шанованим мистецтвом. Чорні вепри з дому Солля були винятково люті й кровожерливі, конкуренцію їм становили хіба що бурі смугасті вепри з будинку бургомістра. Не траплялося боїв, у фіналі яких не зустрічалися б ці вічні суперники, боротьба велася зі змінним успіхом, поки одного погідного літнього дня бурий смугастий чемпіон на прізвисько Рік не сказився просто на арені.

Без зусиль пропоровши черево супротивникові — чорному красеню Харсу, знавіснілий кабан кинувся на публіку. Його смугастий товариш, який трапився тому на дорозі, теж упав з розпоротим черевом, тим самим ненадовго затримавши безумця. Бургомістр, який за традицією займав із сімейством перший ряд, устиг тільки несамовито заволати й, підхопивши дружину, виплигнути ногами на оббите оксамитом сидіння.

Ніхто не відає, чим скінчилась би ця кривава драма; цілком імовірно, що на багатьох відвідувачів, які цього дня прийшли насолодитися боями, і насамперед бургомістра, чекала б сумна доля красеня Харса. Рік же, ще з поросятка навчений лютувати, вирішив, очевидно, що ось він, нарешті, його день. Бідолаха помилився — це був день не його, а Солля, який опинився в центрі подій раніше, ніж публіка з задніх рядів зрозуміла, що відбувається.