Розділ одинадцятий, у якому Катя несподівано дізнається, що в неї є чоловік

– Ні! – повернулася Марійка з брошурою Дарининого діда в руках. – Тут написано, що душа відьми вилітає з неї чорною кішкою і вирушає навпрошки в пекло…

– Дай мені дідуся! – зраділа новій зустрічі Дарина. – Ну, він дає! «Душа відьми вилітає чорною кішкою. Серце відьми – жаба. Відьма не може ввійти до церкви. Відьма не може вийти з будинку, якщо біля порога стоїть перевернутий віник. Чорти, як собаки, віддані відьмі до смерті».

– Та невже? – гмикнула Катя, ще не знаючи, як ставитися до цієї подвійної інформації. – Гаразд. Розкажіть краще, чим учора все закінчилося? – питально покосилася вона на Даринині прикрашені пластирами кінцівки.

– Звичайно, – спалахнула Ковальова. – Це ж найважливіше! На небі спалахнули три червоні вогні. А потім ми побачили…

– Я теж, – кивнула Катя. – Церкву.

– Із зеленими куполами? – понадіялася Чуб.

– Ні, з блакитними. У золотих зірках.

– У зірках у нас тільки Видубицький монастир… – Марійка розгублено відклала цю інформацію вбік, іще не знаючи, з чим і як її пов’язати. – А я – музей. І ми з Дариною були вчора на виставці Васнецова. Точніше, – поправила вона себе, – Дарина була.

– Ага. Там один божевільний, – палко підхопила тему Чуб, – намагався одну картину порізати. А я його зупинила! Але це що… Потім ми літали! Над Києвом! На мітлі!

– На виставці Васнецова?! – невимовно здивувалася Катя (замість того щоб здивуватися невимовному чаклунству їхнього повітряного круїзу). – А ви знаєте, хто її організував? Він! Той хлопець із каблучкою! Я його позавчора по телевізору бачила. Ще здивувалася: ото збіг! А яку картину?

– Три «Богатирі». – Дарина захоплено затихла: справді збіг! І як рудий кавалер зрадіє, дізнавшись, що його підопічний шедевр урятувала саме вона.

Ілюструючи Даринину відповідь, Марійка послужливо простягла Каті альбом. Та вгляділася в трійцю на обкладинці й механічно розгорнула книгу.

– Але це ж він! – несподівано закричала вона.

– Хлопець із «Центра»? – занервувала Дарина.

– Ні, мій чоловік – професор!

Дарина й Марійка вмить прилипли до неї з двох боків, удивляючись у чорно-білий груповий знімок, де у важкому кріслі з високою, коронованою різьбленням спинкою сидів указаний Катиним нігтем світлобородий і рум’яногубий чоловік.

– Професор Прахов?! – мимоволі підвищила голос Марійка. – Член комісії з оформлення Володимирського собору! Це він запросив Васнецова до Києва на розпис Володимирського! Це неодмінно має щось означати! Ми вночі рятуємо картину Васнецова, а в цей час вам сниться його працедавець! Це не збіг! Будь ласка, – звернулася вона до Катерини, – згадайте ще раз усе по порядку. Спочатку хтось веде вас до сусідньої гори… До якої, Замкової чи Дитинця?

– Звідки я знаю? – беззлобно пирхнула Катя. – Я до гір по імені-по батькові не звертаюся. На ній зараз Андріївська церква стоїть, а вві сні стояв тільки хрест.

– Хрест Андрія Первозванного?! – збуджено заволала Марійка так, що обидві її напарниці мимоволі відступили на крок. – Значить, це правда?! А всі ще сміялися з Лохвицького!!!

– З кого? – сіпнулася Чуб.