Розділ одинадцятий, у якому Катя несподівано дізнається, що в неї є чоловік

Тут (вона ж знала це з першого курсу!), від Золотих воріт у Київ, проходив високий вал, що захищав Град од ворогів. І можливо, тисячу років тому, на тому ж місці, де сидить зараз вона, сиділа на варті її прапрапопередниця.

Слава тебе, ясная Киевица!

Да пребудет сила с тобой, когда ныне, как и в любую иную ночь, стоя на горе, породившей Город, ты, завидев на небе красный огонь, полетишь туда, чтобы остановить то, что может нарушить Истину.

Да пребудет мудрость с тобой, когда на первый праздник года ты будешь вершить свой суд над вечностью, недоступной глазам слепых.

Помни: Киев властвует над тобой, так же как и ты над ним!

Умей слушать то, что Он говорит тебе, и не страшись ничего, ибо твой Город всегда защитит тебя, так же как ты защищаешь его.

Ты – его закон, но есть законы и для тебя, ибо тот, кто стоит на границе между тьмой и светом, не может принадлежать ни свету, ни тьме…

Стенувши колючими від уранішньої прохолоди плечима, Марійка повернулася до кімнати й погладила темношкіру книгу.

Дарина спала на канапі, зануривши ніс у ніжну шию Ізиди Пуфик, – мордочка кішки влаштувалася на Дарининій щоці, а дві передні лапи зовсім по-людськи обіймали Даринину шию. Вигляд у обох був абсолютно ідилічний. Скоса поглядаючи на свою безсонну хазяйку, сувора Беладонна мовчки бродила по виступах книжкових полиць. Марійка хитнула головою, дивуючись, як кішка утримується на такій вузькій «доріжці». Спіймавши її погляд, киця манірно й повільно потерлася шиєю об корінці книг.

Зітхнувши, Ковальова вкотре окинула невсипущим поглядом кімнату, вишукуючи відповідь, яка позбавила її сну. І спіткнулася. Їй здалося: терези в руках блакитної «візантійки» над каміном змінили своє положення – відучора ліва чаша опустилася трохи нижче…

Пролунав гуркіт.

– Ну що іще? – сонно промимрила Дарина. – Котра година?

Беладонна стояла на полиці, незворушно поглядаючи на звалені нею книги. Марійка поглянула на годинник – старенька віддана «Чайка» на її руці показувала 6.15 ранку.

– Початок сьомої. – Марійка акуратно зібрала розкидані томи, зверху опинилися два художні альбоми. – Врубель. І Васнецов! От до речі!

– Фе, рань яка. І чого тобі не спиться? – плаксиво обурилася Дарина Чуб.

– Даринко, я знаю, хто ми! – безжально добудила її збуджена подруга. – Ми не відьми! Ми – захисниці Києва! На зразок трьох богатирів.

– Так що, нам тепер і поспати не можна? – розсердилася Дарина.

– Розумієш, – неспокійно відзвітувала новоявлена захисниця, – я все думаю, кому знадобилося різати цю картину?

Вона допитливо подивилася на врятованих Дариною «Богатирів», що сиділи верхи на трьох різномастих конях, – чорному, білому та рудому. Просто як їхні кішки!

– Уявлення не маю! – незадоволено відбилася Чуб, занурюючи обличчя в подушку. – От якби її вкрасти хотіли, було б зрозуміло – вона ж напевно неміряних грошей коштує. А так, якому божевільному ці три «Богатирі» заважали? І яке відношення до нас має Васнецов? Він же взагалі російський художник, у Третьяковці висить.