Розділ одинадцятий, у якому Катя несподівано дізнається, що в неї є чоловік

– Що ти там шукаєш?

– Знаєш, – діловито повідомила її Дарина, – у мене, як і в Марійки, власних проблем по горло… Є одна справа на сто мільйонів!

– На скільки?

– Дуже важлива, – не стала ділити гіперболу та. – «Заклятие девственницы о супружестве». От прикол! Тільки тут я, боюся, вже пролетіла.

У Каті раптом пересохло в роті: «Вони не мусять користуватися нею!»

– «Зашейте новый перстень с алмазом в шёлковый зеленый лоскут». Новий перстень із алмазом! – нервово реготала Дарина. – У мене і старого немає. «Когда луна впервые взойдет весной…» Запізнилися, зараз літо! – Чуб знервовано перегорнула сторінку. – «истолките свою предварительно высушенную кровь…» Та що ж це таке! – обурилася вона нарешті й роздратовано плюхнулася в крісло.

Руда Ізида Пуфик тої ж миті полізла до неї на коліна, заздалегідь муркочучи від захвату. Дарина не дивлячись скинула її на підлогу і низько схилилася над книгою.

– «Дождитесь, когда ваш любимый или ваша любимая пойдет в церковь к обедне…» Сані до обідні! До пенсії не дочекаюся!

Пуфик подивилася на неї безневинними дитячими очима і почала старанно протискуватися в невелику нору, що утворилася між колінами та Дарининими ліктями, які впиралися у стіл.

– «Смешайте лепестки красных роз и волосы блудницы…» Гаразд, припустімо, – похмуро погодилася з цією пропозицією Дарина, машинально накручуючи на палець одну зі своїх кісок. – Хоч я не те щоб блудниця… Я ж завжди по любові.

«Вони не мусять користуватися нею!» – погрозливо прошипів у Катиній голові голос Чорта.

– «…и добавьте туда прах мужчины, умершего от неразделенной страсти». Б-р-р-р! – видала гуркотливий звук Чуб і, підхопивши нахабну кішку обома руками, знову поставила її на підлогу.

– А ви справді літали? – різко спитала Катя.

Хід був стовідсотково вірним – багатокоса біла голова вмить відскочила від книги, як тенісний м’яч.

– Присягаюся мамою! – емоційно запевнила Дарина, підхоплюючись із місця і намагаючись зображувати епохальну подію в особах. – Я навіть не зрозуміла, як це сталося. Раптом бац – мітла у мене під задом, і я на ній! Скло вщент – брязь! Бачиш? – самовдоволено показала вона свої поцятковані пластирами руки. – А потім, коли ми з Мусею, тобто з Марійкою, думали: нам зовсім гаплик, зараз менти приїдуть і заметуть, і хрін ми їм що доведемо – вона тут як тут, сама підлітає. Знаєш, що я думаю, – несподівано перервала свій сумбурний монолог вона. – Мені здається, мітла – це ми!

– Тобто? – зацікавилася Катерина.

– Як тобі це пояснити… – наморщила лоба Дарина. – Якщо в глибині душі ти не віриш, що вона не злетить, – вона і не злітає. Бо щоб вірити в диво, треба бути трішечки дуркою! А ще краще – зовсім дурною! І ось коли я здуру до вікна рвонула, вона відразу кинулася туди разом зі мною. Я хотіла втекти, і вона відразу підлетіла до мене і понесла нас геть. Вона – ми!

– Тобто, – серйозно уточнила Катерина, – мітла підкоряється нашим бажанням?

– Ні, вона і є наші бажання. Тільки справжні, а не абстрактно-теоретичні. Ти віриш мені? – занепокоїлася Дарина.

– Звичайно, вірю, – усміхнулася Катя. (Після того, як за бажанням її пальців кам’яний будинок розвалився, немов картковий будиночок, не вірити їй було б, щонайменше, смішно!)