Розділ 7 ПОЄДИНОК

Тільки тут лебенійка зняла свій каптур. Вона сумно дивилася на Аеніль, що міцно обійняла Іно. Здавалося, синювате і холодне обличчя лебенійки створене тільки для суму і скорботи.

— У житті так мало радості, і так багато суму, — промовила Гелео. — Але воно все одно прекрасне.

Аеніль кивнула.

— Коли тобі погано, подумай про тих, кому гірше, і допоможи їм.

— Я не знаю нікого, кому гірше, — пробурмотіла Аеніль, ледь стримуючи сльози.

— Це я не тобі. Ці слова сказала мені одна мудра людина. Тільки я не знаю, як допомогти тобі.

— Тобі теж погано? — Аеніль здивовано глянула на подругу. — У чому справа?

— Я розповідала тобі…

— Хочеш повернутись додому?

— Не знаю… Це все так складно, так міцно сплетено і переплутано… Але, швидше, хочу.

Лебенійка змовкла і схилила голову.

— Такий дивний цей парк, — задумливо промовила Аеніль, роззираючись навкруги. — Такий велетенський, хоч внутрішній двір начебто й невеликий. А ще ж ліс, що розпочинається за ним… Кажуть, що там багато людей заблукало.

— Так і є. Мабуть, там використовується магічний простір чи якісь інші чари.

— Та все одно тут затишно і приємно. Попри всі ті небезпеки, якими нас страхають.

— Так, — ледь помітно усміхнулася Гелео. — Так всюди в Академії. Вона подобається всім учням, не зважаючи на всі ті страшні речі, що тут так часто відбуваються.

Дівчата змовкли і якийсь час провели у мовчанні. Слухали тихий шум дощу по листю дерев, шелестіння вітру у кронах, тихий спів якоїсь самотньої пташки. Мовчанку перервала Іно, чи не вперше за сьогодні вона промовила ледь чутним голосом:

— Тут гарно.

Аеніль обійняла її зі щасливим виразом обличчя.

Дівчата ще трохи посиділи, а потім Гелео стурбовано озирнулася і перепитала:

— Ти на третій урок таки не підеш?