Розділ 7 ПОЄДИНОК

— То де ж вона? — схвильовано перепитала Нітетіс, випереджаючи ображену різким зверненням Емблу.

— Вона була з Гелео. Мабуть, вже у моїй кімнаті.

Аеніль пройшла до своєї кімнати, але та була порожня.

— Тоді, мабуть, вона й досі з Гелео…

— А ти довіряєш тій… — нерішуче проказала Ембла.

— Так! Довіряю більше, ніж будь-кому! — відказала Аеніль. Потім тихо додала: — Я піду переконаюсь, чи з Іно все гаразд. А ви йдіть спати, вже далеко за північ. Завтра ж на заняття.

— Не варто ходити самій так пізно Академією, — сказала Нітетіс. — Я можу піти з тобою.

— Та ні, не треба. Я швидко.

— Тільки я не ляжу, доки ти не повернешся.

— Ну, як хочеш.

— А я піду спати, — промовила Ембла.

Аеніль вийшла з вітальні. Нічна Академія справді була доволі похмурою і страшнуватою. Дівчина бігла пустими коридорами і сходами із завмиранням серця. Ще недавно учням категорично заборонялося ходити самим навіть удень, бо зникла якась учениця. Якщо викладачі помітять Аеніль, то вона отримає ще чималу порцію покарань. Дівчина боялася не викладачів, а того, через що викладачі забороняють учням ходити вночі самим. До чародійської вітальні Аеніль дісталася дуже швидко. І зупинилася перед дверима у роздумах. Вона не могла зайти туди, бо була з іншого відділення.

У тривозі Аеніль походжала біля входу. Один з факелів біля одвірків спалахнув ясніше, і дівчинка наблизилася до нього. Висічена з каменя фігурка пташки несподівано промовила, тихо і невиразно:

— Ви до кого?

— Гелео, — радісно промовила Аеніль. Вона згадала, що хоч зайти не можна, але можна викликати.

— Пізно щось ходите… — пробурмотіла пташка. — Але вона вас чекає.

І справді, за хвилину двері відчинилися, і в коридор вибігла Гелео у нічній сорочці.

— Ох, я так хвилювалася, — прошепотіла вона. — З Іно все гаразд. Вона спить у моїй кімнаті. Про Поєдинок я все знаю.

— Я думала забрати Іно…

— Розбудити її?