Розділ 10 ВТРАТИ

— Аеніль дель Уберті…

Евагор зблід. Після паузи невиразно промовив:

— Вона з нашого відділення. Я викладаю в неї алхімію. Я думав, що вона не ходить на заняття через страх перед Звіром. Мені не повідомляли, що вона стала… жертвою…

— Вона не стала… — поспішила пояснити Гелео. — Я розпитувала її однокурсниць. Зникла її маленька сестра, Іно, і вона вирушила її шукати. Уже другий день їх обох ніхто не бачив. Я боюсь за них…

— Це погано… Чому вони були такі необережні? Правила безпеки розвішані по всіх вітальнях. Невже так складно їх дотримуватись? Ну добре. Ви маєте хоч приблизне уявлення, куди вона могла піти?

— Здається, так… Звір же живе у підземеллях?

— Так вважають.

— Думаю, що вона вирішила, що це Звір викрав Іно, і пішла туди, щоб знайти її.

— От дурна! Звір нікого не викрадає! Нащо вони йому здались? Він просто знищує і вбиває все на своєму шляху. Ну добре… Якщо вона пішла за власним бажанням, то є шанс, що вона ще не зіткнулась зі Звіром. Необхідно її знайти і повернути.

— Я готова йти туди.

— Самій вам іти не можна. Я теж піду. Однак і вам доведеться йти, аби показати шлях і вмовити Аеніль повернутись. Бо Іно вона вже не знайде.

Майстер підвівся з-за столу, відкрив шафу й дістав плащ, який одягнув поверх мантії. Потім, кинувши погляд на Гелео, дістав ще один, якось сумно глянув на нього і кинув дівчині:

— Одягніть, це посилить наш захист.

Плащ виявився якраз на дівчину. Евагор дістав ще якісь прилади, камінчики і пляшечки з шаф і розіпхав це все по кишенях. Потім швидко вийшов з учительської, пропустивши вперед Гелео.

Незважаючи на завірюху зовні й вкрите густими хмарами небо, тоненький промінчик світла все одно вперто спускався на ліжко, де спала під дією снодійної настоянки Аеніль. І, як завжди, промінь знову її розбудив, хоч цього разу йому довелося постаратися.

Дівчинка відкрила очі й оглянула кімнату. Її погляд зупинився на Гелео, що дрімала на стільчику біля ліжка. Аеніль сіла і спробувала згадати, де вона і що тут робить Гелео. Від шуму лебенійка прокинулася, її тривожне обличчя відобразило слабку посмішку, і вона стомлено промовила:

— Доброго ранку.

— Доброго… Що ти… Чому… — Аеніль поступово згадала, що сталося вчорашнього дня.

Гнівно зірвалася з ліжка і кинулася до дверей. Гелео змучено закрила обличчя руками. Двері Аеніль відкрити не змогла.

— Що таке? Чому вони не відкриваються?!