Розділ 10 ВТРАТИ

— Ні. На днях умертвій напав на Нітетіс. Тепер будуть проблеми з її батьком.

— Як жаль. Така здібна і життєрадісна дівчинка… — Ірене опустила голову і відвернулася. Думала вона про щось зовсім інше.

— У будь-якому разі я прийшов говорити не про це, — холодно і різко промовив Евагор. — Ми розробили план і його необхідно швидко реалізувати. Ми вирішили…

Евагор змовк, бо побачив, як Ірене різко скривилася, а потім скочила з «ліжка» і підбігла до ями в кутку. Зігнулася над нею, і до Евагора долинув ряд не дуже приємних звуків, у результаті чого сніданок жінки опинився в ямі.

Ірене витерла вуста рукавом своєї брудної сорочки і, хитаючись, повернулася на «ліжко». Винуватим голосом і ледь помітно почервонівши, вона промовила:

— Вибачте… Сьогодні на сніданок було щось… не дуже їстівне… Жаль, що ви це бачили…

— Ірене! Що вони тут з тобою роблять? Я негайно напишу скаргу в Синедріон! Я розповім брату… — Обурено вигукнув Евагор, з обличчя якого не сходив вираз здивування, відрази і співчуття одночасно.

— Не хвилюйтесь. Тут все чудово. Це царський палац у порівнянні з Тридонусом. Я б усе життя тут провела.

Евагор ще якийсь час спостерігав за Ірене, потім змусив себе заспокоїтися і продовжив:

— Ми вирішили, що найкраще буде звільнити тебе під час транспортування до приміщення, де проходитиме дечаризація. Оскільки тут надто сильні захисні чари. Ми подбали, щоб до дечаризації тебе супроводжував лише один військовий чарівник і два служники-охоронці. По дорозі для нас не складатиме труднощів звільнити тебе. Ми детально розробили маршрут, так, щоб ще до того, як це стане відомо комусь з Синедріону, ти вже була за межами Академії.

— А залишитися тут я не зможу? — тривожно спитала Ірене.

— Ні. Це неможливо. Ми не Орден Ворона і не Дім Ніах, щоб мати можливість переховувати когось в Академії. Звичайно, можна знайти якесь потаємне місце, і не одне, але шанс, що тебе знайдуть, все одно буде дуже великий. Адже тобі потрібно буде чимось харчуватись, а за цим можуть стежити.

— Мені багато не треба…

— Ні. Це неможливо. Який сенс тобі сидіти десь у підвалі все своє життя? Не бачити світла, не мати ніякої можливості реалізувати свої чарівні здібності? Не бачити жодної живої душі, окрім надійного служника, який приноситиме їжу? Ти ж не вампір чи чаклун якийсь, які десятиліттями готові чекати у сховку на нагоду щось скоїти!

— Жодної душі?

— Так. Адже, безперечно, ніхто з нас не зможе тебе відвідувати. За нами будуть стежити.

— Однак не вічно ж стежитимуть? — У голосі Ірене бриніла надія.

— Ну, звичайно, років через двадцять можуть і забути про твоє існування. А можуть і ні. — Евагор намагався позбавити її цієї надії, аби вона згодилася виїхати за межі Академії, що було б для неї найбільш безпечно. — За межами Академії ти зможеш зробити набагато більше для Клану, ніж тут. Майстер Стесагор схвалив би це рішення.

Ірене мовчала. Евагор думав, що вона приймає рішення, і терпляче чекав. Проте жінка повернулася до нього і несподівано лагідним, прохальним голосом промовила:

— Евагоре, а чи поїхав би ти зі мною із Академії? Можна передати управління Кланом Аделіні… Ми могли б жити у мене на батьківщині, я там маю невеликий батьківський замок. Або в Ронеї, вербувати людей для Клану…