Розділ 10 ВТРАТИ

Майстер Евагор йшов за служником по підземеллях. Це був уже другий підземний рівень Академії. Коли вони спустилися на третій, служник запалив факел у своїй руці. У цих глибоких коридорах відсутні навіть факели на стінах — суцільна темрява. Тут було вогко й холодно, подекуди стіни вкривав морозний іній. «Бідолашна Ірене, вона вже потрапила у маленький Тридонус», — подумав майстер.

Нарешті провідник зупинився біля масивних залізних дверей. Тричі постукав, і в дверях відсунулося невелике віконце. З-за міцних грат визирнули суворі очі.

— Майстер Евагор Елітіс до утримуваної магістерки Ірене Урегус, — офіційним тоном проказав служник.

— Скоро вона вже не буде магістеркою, — сердито і водночас іронічно буркнув чоловік з-за грат. — Заходьте.

Заскрипіли іржаві засуви на дверях, і вони прочинилися рівно настільки, щоб Евагор зумів у них протиснутися.

За дверима починався довгий коридор з решітчастими дверима по обидва боки. Тут тримали попередньо ув’язнених, перш ніж відправити їх у справжню в’язницю, хоч за незначні злочини вони могли відбувати термін покарання і тут. Ліворуч від дверей була невелика ніша, у якій знаходився грубий вигнутий стіл, кілька стільців та шафа. Майстер Евагор звернув увагу і на обладунки та зброю — мечі і списи, що стояли у цій ніші беззаперечно не з декоративною метою, як в інших місцях Академії. Він усміхнувся, бо це залізяччя мало що могло вдіяти проти чарів.

Перед ним стояв кремезний чоловік у схожій на викладацьку мантії.

— Майстер Лагерд повідомляв нас про ваш прихід, — у чоловіка був грубий і низький голос. — Я магістр Егер Ар-Мінос, а це магістр Торн Таерн Ар-Рут.

З невеликого приміщення ліворуч від дверей вийшов ще один чолов’яга і підозріло гляну в на Евагора. Здавалося, що вони брати-близнюки. Очевидно, що всі з військового відділення схожі один на одного.

Евагор стримано вклонився обом, як вимагав етикет.

— Проведи майстра до Урегус, — наказав Ар-Мінос. Схоже, він був тут головним.

Ірене знаходилася у найдальшій камері. Світло від найближчого факела сюди майже не долинало, тому охоронець вніс у камеру новий і запалив його. Евагор зайшов за охоронцем і невдовзі почув, як позаду нього засунувся залізний засув. Відчуття справді були моторошні.

Жінка сиділа на кам’яному підвищенні, що мало слугувати за ліжко. Подушкою їй була її ж власна мантія, згорнена в клубок. На ній була брудна сорочка і спідниця. Евагору здалося, що вона схудла. Хоч, можливо, це через те, що він ніколи не бачив її без мантії. Тепер чоловік дізнався, що вона має не набагато крупнішу фігуру, аніж його учениці. З таким же успіхом тут могла сидіти Нітетіс чи Еліна. Зовсім тендітна, навіть виснажена жінка.

Ірене підняла голову й подивилася на Евагора. Йому було важко визначити, що було в її очах. Обличчя жінки за цей тиждень стало ще більш блідим і хворобливим.

Майстер оглянув камеру у пошуках чогось, на що можна було б сісти. Але нічого, окрім кам’яного «ліжка» та не дуже приємної на вигляд ями у кутку, з якої долинав гидкий запах, тут не було. Ірене посунулася і тихим голосом пробурмотіла:

— Сідайте.

Евагору довелося сісти. Він з відразою відсунув від себе той шматок брудного ганчір’я, який був колись мантією Ірене. Створювалося враження, ніби мантія побувала у тій ямі в кутку. Він сів ближче до Ірене, аби розмову не підслухали охоронці, але вона від нього відсунулася:

— Тут немає душу… А чарами мені вже слід звикати не користуватися, — з сумною іронією мовила жінка. — Я б не хотіла, щоб ви створили про мене ще гірше враження, ніж маєте зараз.

Евагор насупився, але сперечатися не став. Ірене пильно подивилася на нього і промовила з тривогою:

— А чому ви такі бліді? Невже через мене хвилюєтесь?