Розділ 10 ВТРАТИ

— Не хвилюйся, все має скоро налагодитися. Уже пізно, зараз майстриня Йонсон попросить тебе покинути нашу вітальню і йти до себе.

Дівчата попрощалися, і Аеніль пішла у свою вітальню. У коридорах та сходах на її шляху чергували служники, тому йти сама вона не боялася, хоч цілком могла попросити когось з служників чи викладачів її провести.

У дівчачій вітальні алхіміків атмосфера була одночасно і тривожна, і шумна. Всі щось обговорювали, сперечалися, переказували чутки і висували гіпотези. До Аеніль одразу підбігла Ембла:

— Знаєш, хто був той маг, що убив Нітетіс? — енергійно вигукнула вона.

— Убив? — тихо перепитала Аеніль і зблідла.

— Е…

Ембла не чекала такої реакції. Вона аж сяяла від бажання поділитися якоюсь інформацією, а тут її опустили на землю. Найбільше Ембла раділа, коли знала щось, чого не знали інші. Та все ж і звичайні емоції не були їй чужі. Дівчина надала обличчю сумного виразу і сказала:

— Ти хіба не знала? Це ж уже всім відомо, мені розповіла Івонна, вона з відділення цілителів, працює медсестрою і буде приймати участь у конкурсі краси, який скоро має відбутися…

— Як ти можеш перейматись такими дурницями? — роздратовано буркнула Аеніль і пішла у свою кімнату.

Проте через кілька хвилин з іще блідішим обличчям вона повернулася і тремтячим голосом спитала у Ембли, що все ще стояла у центрі вітальні:

— Де Іно?

— Іно? Не знаю. Ти ж не просила мене за нею доглядати… — Побачивши, що Аеніль ледь тримається на ногах від хвилювання, Ембла й сама стривожилася. — Я не бачила її… ну вже давненько. Останнього разу, коли тільки прийшла з занять. Тоді служниця, що її доглядала, сказала, що її викликають, і попросила дівчат подивитися за Іно.

— Яких дівчат?

— Ну… Тих, хто тут був.

— І вони слідкували за нею? — Аеніль згадала кпини, які їй з Іно частенько доводилося чути від старшокурсниць. Та зараз вона була готова почути хоч сотню глузувань, аби побачити Іно.

— Не знаю. Я мусила йти в бібліотеку, мені треба було готувати…

Однак Аеніль вже не стала дослуховувати слова Ембли. Вона кинулася розпитувати про Іно усіх, кого бачила у вітальні. Поступово інші учениці перейнялися тривогою й відчаєм, які поширювала Аеніль своїм голосом і слізьми, котрі вже не могла стримувати. Хтось згадав, ніби бачив, як Іно виходила з вітальні, інша дівчина пригадала, що Іно повторювала ім’я Аеніль, і, начебто, хотіла йти до неї…

Аеніль не стала допитуватися далі, а вибігла з вітальні. У відчаї вона озиралася по коридорах, намагаючись уявити, куди могла попрямувати Іно. Потім згадала, як колись брала її на заняття. Це був єдиний шлях у підвалах, який Іно могла знати і запам’ятати. Аеніль кинулася до навчальних класів алхіміків. Тут було тихо, порожньо і холодно. Лункі кроки дівчини звучали коридором. Вона згадала, як чула таку ж луну від кроків, коли вбивця увірвався у їхній клас… Це було тут, у цьому самому коридорі… Вона відігнала ці думки і твердо рушила далі.

Несподівано тишу порушив якийсь тонкий звук. Аеніль приступалася і впізнала цю сумну мелодію. Дівчина побігла вперед. Це був голос музичної кульки, яку вона колись подарувала Іно. Якщо Сяйво грає, отже, Іно має бути поряд… Вона звернула у бічний коридор і завмерла. У зовсім порожньому коридорі, під стіною, лежало Сяйво.

Аеніль обійшла з кулькою у руках увесь коридор, і всі сусідні, але ніде нікого не знайшла. Проте повертатися без Іно у вітальню вона не збиралася.