Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Знав би Роман, як злякалася я, коли автобус від’їхав! Але зараз мені не хочеться говорити про страх.

Хтось зупиняється біля нас, обтрушує сніг із моєї шубки.

— Не дуже вдарилася? Нічого не болить?

Варвара Петрівна. Звертається до мене, а сама дивиться на Романа.

— Надовго в наші краї?

— Та… не знаю, — він розводить руками і тупцяє на місці. — Як Іриска скаже.

— Де зупинилися? Бо моя квартира з учорашнього дня без нагляду залишилася. Довелося на деякий час перебратися до давньої товаришки — вона після операції, мусить трохи на лежачому режимі побути, а доглянути, крім мене, нікому. Така от самотня старість. То як, може, виручите, постережете мою шпаківню? А я вже якось віддячу — наразі в холодильнику і плитка шоколаду є, і пляшка доброго вина.

Заскочені такою несподіваною пропозицією, ми не встигаємо і слова мовити. Та Варвара Петрівна не чекає відповіді — дістає з сумочки два пласкі ключі на круглому брелоку, подає Романові.

— Прошу, пане кореспонденте! Ірина мою адресу знає. Не забула, Іринко? Ну то нічого мерзнути на морозі.

Я так і не потрапила цього ранку до інституту.

Ніколи не помічала, що в нашому місті так багато бузку. Білі, яскраво-рожеві, блідо-фіолетові хвилі накрили приватні подвір’я, затопили двори багатоповерхівок, через паркани вихлюпнулися на тротуари. За якісь тижні два-три відквітлі кущі зіллються своїм пришерхлим листям з іншими зеленими насадженнями, стануть скромними, ледь помітними на тлі запилюженої міської рослинності, яка, втім, випнеться поперед них, вибухнувши іншим цвітом і ароматами — ясминовим, бузиновим, горобиновим.

Але зараз — час бузку. Сидимо під розкішним рожевим кущем, як під фантастичним шатром. Роман притягнув до себе нижню гілку і пильно її оглядає — вишукує «щастя». Ковтає п’ятипелюсткові квіточки, кривиться від їхньої гіркоти й тішиться, як дитина.

— Заплющ оченята і відкрий ротик! — просить лукаво.

Здогадуюся для чого: хоче покласти бузкову зірочку мені на язик і змусити скуштувати його «щасливу» трапезу. Е, ні! Мене не надуриш! Роблю навпаки: широко розплющую очі та стискаю губи. Роман цілує мене, я не витримую, розкриваю вуста, і в роті вмить опиняється «щастя», вкладене Романовим язиком. От хитрун! Намагаюся виплюнути ту гіркоту, кажу, що не вірю в бузкове щастя — це ж якісь середньовічні забобони. Він жартує, що забобонний, як зулус.

Від того пам’ятного лютого ми бачимося майже щотижня. Але сьогодні четвер, і в нас усього півдня на зустріч. Мій «зулус» заїхав до мене дорогою до Соснівки. Звідти знову надійшов сигнал SOS. Роман каже: або в сиротинці справді щось негаразд і хтось намагається в такий спосіб бити на сполох, або ж якийсь капосний анонім просто заповзявся насолити директорці і добряче поморочити голову редакції.

Минулого разу бабусю-інформаторку так і не вдалося відшукати, а в сиротинці запевнили, що нічого надзвичайного там не сталося: ввечері діти подивилися «Вія», трохи перехвилювалися, а тоді ще й одне одному страху нагнали містичними страшилками — їх же хлібом не годуй, тільки дай послухати історії, що заморожують кров у жилах, особливо коли вимкнуто світло. От і нарозказувалися, і наслухалися. Найбільш вразливі так і не змогли заснути, а вранці щось не поділили в їдальні, і почалося: в когось сльози, а в когось — агресія на межі психозу. Вихованці, чиї прізвища згадувалися в листі, зокрема й «онук», у якого взагалі не виявилося бабусі, справді побували в лікарні, але хутко повернулися і навіть не пам’ятали, як і чому туди потрапили.

У лютому Роман повірив директорці на слово і не став докопуватися. Може, ще й тому, що тоді він більше цікавився мною, ніж чиїмись проблемами, — наш медовий тиждень у «хрущовці» Варвари Петрівни пролетів як одна мить. Тепер він сумнівається: а що, як директорка просто не хотіла виносити з хати сміття і напустила йому туману в очі? Бо зазвичай так і буває: аби врятувати начальницьку честь, керівні пані та пани й не на таке здатні.

Цього разу в листі до редакції та сама Катерина Василівна повідомляла, що за останній рік вихованці сто двадцять сім разів утікали з дитбудинку. Хм, яка точність, яка поінформованість. Вражає? Ще б пак! Чому діти втікають? Хай це з’ясують працівники редакції, для того в ній і створено спеціальний відділ. Вона ж, небайдужа до дитячих доль людина, може тільки підказати, як вийти на потрібну стежку. По-перше, певній групі дітей дають якісь невідомі препарати, по-друге, цю групу постійно контролює приїжджий лікар, по-третє, саме з цими дітьми найчастіше трапляються всілякі неприємності, в тому числі нервові зриви та втечі. Хіба цієї підказки мало, щоб розібратися, що й до чого?

— Не бабуся, а радистка Кет, що разом зі штандартенфюрером Штірліцом окопалася в самому лігві ворога і посилає свої шифровки морзянкою, — жартує Роман. — Ну чого б цій конспіраторці не вийти з підпілля і не розказати все?

Роман повернувся за два дні, трохи стривожений і спантеличений: пані інтуїція вперто нашіптує йому, що в листі — не вигадка. Але як підтвердити факти, коли в дитбудинку їх одноголосно заперечують? А питання дуже специфічне — тут би не наламати дров. Треба буде проконсультуватися в Києві зі спеціалістами, посидіти в бібліотеці й архіві, поспостерігати. Такі матеріали поспіхом не пишуть.