Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

За містком чути знайоме чмихання машини. Біжу відчиняти ворота. Роман в’їжджає на подвір’я, витягає з автівки складений візок, ставить його на землю, хутко підтягується на руках, стає на ноги — лише на хвильку, й одразу перекидає туге натреноване тіло у візок, тоді розвертається і ще щось дістає з машини. Ні, не щось, а когось. Руде цуценя з довгими обвислими вухами швидко лиже його в ніс і округляє на мене здивовані темні намистинки очей.

— Ваша цуценяча величносте! Дозвольте мені поцілувати мого коханого чоловіка! — прошу цуцика і припадаю до Романа, вдихаю запах його тіла, обціловую засмагле обличчя, шию, плечі. — Що там із газетою?

— Усе о’кей! — Роман здіймає долоню з розставленими у формі літери V пальцями. — Газету зареєстровано, люди збираються бойові, цікаві, допитливі, з новим мисленням. Отепер ми попрацюємо! Без цензури, без перепон. Та ми тепер гори звернемо!

Цієї миті він нагадує мені Вікторіо. Й одразу ніби чую голос Чистика: «Поживемо — побачимо». Авжеж, побачимо. Тільки не віриться мені, що журналістика коли-небудь зможе існувати без перепон. Це не та професія. Зникнуть одні, з’являться інші, завжди знайдеться хтось, кому правда поперек горла ставатиме. Роман не такий наївний, щоб цього не розуміти. Але зараз він дуже щасливий!

— Авжеж, — кажу. — З таким редактором і щоб гори не звернути!

Даник не малює. Сидить наструнчений, із затиснутим у пальцях олівцем. Прислухається?

— Данику! — гукає Роман. — А подивися-но, хлопчику мій, кого я тобі привіз! Їду оце собі з міста та й їду, аж бачу — стоїть на дорозі оце руденьке чотирилапе чудо, підняло вгору хвостик — голосує, значить, отак, просить, щоб я зупинився. Зупиняюся, думаю, чом не підвезти такого симпатичного пасажира. А він раптом і каже мені… Знаєш, що каже? «Завези-но мене, дядьку Романе, у славне село Ожинку, до хлопчика Даника». От я і привіз.

Даник не озирається. Але цуценя, ніби зрозумівши, хто тепер його господар — голосно гавкає, зіскакує з Романових колін і котиться споришем. Ми завмираємо: що зараз буде? Спочатку на плед падає олівець, потім альбом, тоді розпрямляються плечики, дві долоньки хапаються за золотаво-кремові вуха і тягнуть до себе, притискають цуцика до грудей. Песик не пручається — радісно лиже Даника в обличчя, у відстовбурчені вушка, ще і ще.

— Дякувати Богу! — зітхаю з полегшенням.

— А що то буде, коли в Даника ще й братик або сестричка з’явиться! — Роман притягує мене до себе, міцно обнімає і цілує в живіт. — Привіт, малеча! Як ти там?

— Добре, татку! Сьогодні мама напоїла мене молочком і нагодувала полуничками, — підіграю Романові і зізнаюся: — Коли побачила в машині цуценя, здалося, що то мій Клаповух. Як гадаєш? Може, це справді реінкарнований Клаповушок?

— Не знаю. Але цього ми назвемо Босиком, — сміється Роман і під’їжджає до Даника. — Подобається? Це Босик. Ти — Даник, а він — Босик.

— Бо-сик…

Даник уперше дивиться на нас і вперше вимовляє слово. Вміє, значить. Біжу до хати за молоком, що принесла тітка Калина. Треба напоїти Босика. Може, й Даник за компанію вип’є, бо ніяк не привчу його до домашнього молока.

На мить завмираю перед порогом, дивлюся на свою хату і думаю, що недаремно сюди приїхала, недаремно взялася білити і чепурити її. Ні, недаремно! Адже це моя хата! Вона — перша й остання ланка в тому складному колі, яке зробило моє життя. Без повернення до неї щось важливе так би й не відбулося, не зійшлося, не склалося.

Тепер можна рухатися далі.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!