Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Кидаюся до дверей, але вони зачинені.

— Випустіть мене звідси! — кричу. — Відпустіть!

Тиша. Аж під вечір заходить кругленька жіночка в синьому сатиновому халаті, починає мити підлогу. Зриваюся з ліжка і біжу повз неї до коридору. За дверима пара міцних чоловічих рук підхоплює мене і несе назад. Чоловік у таких самих сатинових штанях і довгій сорочці стоїть біля мене, поки жінка прибирає. Вони виходять, клацає замок.

Ще одна жінка, висока, худорлява, в білому халаті, приносить ліки, чекає, поки я проковтну. Вона повертається за годину з сірою пластмасовою тацею. На таці алюмінієва миска з кашею і нарізаним огірком.

Тато приходить після вечері. Робить укол і заспокоює: нічого страшного, мені треба трохи підлікувати нерви, от і все. Звісно, можна було б і вдома. Але ж за мною потрібен нагляд, а хто буде наглядати, коли він увесь час на роботі? Побуду тут недовго, принаймні він зробить усе, щоб лікування не затяглося.

«Недовго» триває до кінця літа і цілу осінь. Я не виходжу зі своєї маленької камери, яку тут чомусь називають палатою. Санітарка миє порепану підлогу і виносить судно, медсестра приносить пігулки та їжу, тато власноруч робить ін’єкції і щоразу намагається зі мною поговорити. Якби ж я знала, що саме він хоче почути! Сказала б, і він відпустив би мене звідси. Але його запитання схожі на добре розставлені пастки, я боюся в них утрапити, сказати щось не так, тож затято мовчу.

Іноді до мене навідується мама, іноді — біла княжна, яка бродить палацом майже п’ятсот років. Звідки я знаю про княжну? Не можу пригадати звідки, просто знаю і все. Вони приходять по черзі, в різні дні, але в один і той самий час — після татових уколів. Мама каже, що навмисно чекає, коли тато піде, бо не хоче з ним зустрічатися, вона ніколи не простить йому Олеся. Олесь, із наголосом на першому складі, — її молодший брат. Він також приходив до мене, але тільки один раз. Сказав, що без фортепіано тут дуже сумно. Навіщо я дозволила забрати з кімнати фортепіано? Ядвіга теж засмучує його, бо більш не грає на флейті, а якщо на музичному інструменті не грати, — він помирає. Хіба ж його сестра цього не знає?

Мама скаржиться, що не може знайти свого Олеся — кімнат у палаці дуже багато, вона в кожній була, але, мабуть, її брата переводять із однієї в іншу, щоб заховати від неї. Я кажу їй про флейту, але вона тільки сумно всміхається. Дивно, мама буває такою різною: то висока, повнява, чорноволоса, з карими очима, то невеличка, худорлява, синьоока. Не знаю, як і чому вона так змінюється. Але я все одно її впізнаю.

Княжна також когось шукає, спочатку не хоче казати кого, а потім, коли ми ближче знайомимося, запитує мене, чи не заходив до мене її коханий. Я кажу, що ні, і вона починає плакати, бо їй дуже важко так довго бути самій, без нього, їй неймовірно важко майже півтисячоліття шукати його і не знаходити, в неї серце розривається від любові і туги, а він гуляє десь у цих княжих хоромах і навіть не знає, як вона страждає. Намагаюся її заспокоїти: я ж також сама і хіба мені легше? Княжна ніби й не чує моїх слів, заламує руки і виходить крізь стіну.

Перед самим Новим роком випав сніг. Від його первісної білизни навіть у моїй темній палаті стало світліше. Тато приніс мені зимовий одяг і сказав, що відвезе додому. Я подумала, що княжна знову залишиться сама і буде плакати, треба було познайомити її з мамою Ядвігою, щоб вони вдвох гуляли палацом. Може, тоді вони швидше зустріли б Олеся, може, княжна закохалася б у нього і забула про свого любого гульвісу? Олесь же такий благородний і так любить музику. Треба було б залишитися ще на одну ніч і нарешті звести їх. Але тато здивовано підганяє:

— Ти що, додому не хочеш?

Може, й не хочу, але їду. На гойдалці біля будинку сидить велика чорна ворона. Гойдалка ледь-ледь поскрипує на залізних шарнірах під рвучкими поривами вітру. Ворона голосно каркає, ніби висловлює незадоволення з приводу мого повернення — певно, вже відчула себе господинею у дворі. У великій кімнаті стоїть штучна ялинка з різнокольоровими пластиковими кульками. На дивані лежить прямокутна коробка цукерок, найімовірніше, подарована татові кимось із пацієнтів — він міг би вже відкрити свою коньячно-цукеркову крамницю з тих презентів.

Тато йде в кабінет, перед тим наказує мені ні на крок не виходити з дому — він забрав мене раніше, ніж треба, тож будемо доліковуватися вдома. Я дивлюся на ялинку. Вона не викликає в мене жоднісінького відчуття свята, від неї відгонить пластмасою і ще чимось, штучним і неприємним. Хутко вдягаюся, вкидаю цукерки в поліетиленову торбину з новорічним малюнком і виходжу з дому.

Тролейбусна зупинка поруч із будинком — кінцева на цьому маршруті. Тролейбус номер два, певно, прийшов трохи раніше, ніж передбачено графіком, тож тепер чекає часу свого відправлення. Але чи підходить він мені? Чи доїду я ним туди, куди мені зараз найбільше хочеться? Як не силкуюся, не можу пригадати. Тролейбус уже рушає, кидаюся за ним, заскакую у відчинені двері — до центру доїду, а там… якось зорієнтуюся. Я чула, як медсестри говорили між собою: після електрошоку може бути тимчасова амнезія. Але чи тільки від електрошоку я забуваю те, що знала стільки років?

Дівчина в червоному пуховику з капюшоном запитує, чи виходжу я біля педінституту. Авжеж, кажу, і стаю за нею. Мабуть, ноги також мають свою пам’ять, бо несуть мене туди, куди треба. Моя Швабранія порожня. Цієї пори люди зазвичай бояться ходити до лікарів, кажуть, є така прикмета: підеш в лікарню перед Новим роком, то цілий наступний рік ходитимеш. А кому цього хочеться? Хтось є тільки в одному з кабінетів — крізь щілину між одвірком і дверима проникає тонесенька смужка світла. Саме туди мені треба. Цікаво, чому той «хтось» досі не пішов додому: не може чи не хоче? Чи когось чекає? Ну точно не мене. Але таку радість важко підробити — всі зморщечки з обличчя враз утікають до очей і розбігаються навколо них маленькими промінчиками.

— З Новим роком! — кажу і простягаю цукерки.

— Дякую, Іринко. Щиро дякую! Мене ще ніхто не вітав, ти перша, — усміхається жінка (Господи, як же її звати?) і обнімає мене. — Схудла як! Тільки очі, як тернівки, — на півобличчя.

— Мої очі стали чорними? — дивуюся.

— Не переживай, такі, як і були, — темно-сині, аж до чорноти, але не чорні. Такий колір мають сливки-тернівки. Хіба ти ніколи не бачила сливок-тернівок? Гарні в тебе очі, Іринко, дуже гарні, незвичайні. А я для тебе також дещо маю.

Вона подає мені пачку листів, перев’язаних зеленою медичною гумовою ниткою.